Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

не може чекати два місяці, як це водиться після подання заяви. Довго розводився про дурниці, вигадані юристами, і все таке інше.

— Припекло йому, та й тобі не терпілося… Вдруге… У тебе, я бачу, це легко… Ти що, колекціонуєш штампи у паспорті?

— Кожен може помилитися. Справді, я була одружена. Як бачиш, навіть паспорт не поміняла. Ми пожили рік, а фактично — вісім місяців і чотири з половиною дні.

Алла подобалася Тамарі. Сучасна жінка, не влаштовує істерик, до всього підходить по-діловому. Правда, вона зараз аж занадто спокійна, і спокій цей — не штучний, жінка жінку як ніхто відчуває. А сама вона вже давно порахувала, що коли вони йшли до загсу, він уже подав заяву з Аллою і, схоже, не збирається забирати. Може, не наважиться сказати? Чоловіки — боягузи, та й пройшло лише п’ять днів відтоді, як вони розсталися. Так, він не наважувався сказати цій нещасній, що помилився… Шкода її, шкода…

— Яка точність!

— Години в пеклі відраховуються повільно; тому пам’ятається кожна. Шлюб — не мед, ти ще переконаєшся в цьому.

— Дивлячись з ким.

— А, байдуже! Жінка народжена незалежною, а чоловіки визначили коло її обов’язків — кухня, брудна білизна, ліжко, діти — і про інше слухати не хочуть!

— До фемінізму ми ще повернемося! — Алла нетерпляче засовалася у кріслі. — Як вам вдалося так швидко зареєструватися?

— Мати моєї подруги працює в загсі. Я змушена була вичавити з себе кілька сльозинок, щоб остаточно розчулити жінку, яку кинув чоловік десять років тому, історією про палке і чисте кохання двох представників молодої генерації, які не можуть чекати відведеного законодавством терміну і не можуть змиритися з бюрократією, яка стоїть на заваді їхньому щастю. Свідками були моя подруга і її наречений-іспанець. Через два дні після того вони відзначали своє весілля, а вчора вона відбула з чоловіком до Іспанії, до Барселони, як сеньйора Юлія Рамірес. Ти правá — все як у кіно… У нього закінчилося відрядження, я мусила їхати до матері, і ми домовилися, що я приїду до нього сюди.

— Сюди? — Алла обвела рукою кімнату.

— Ну, я не знаю… Він дав мені тільки цей телефон, який я записала неправильно…

— Батьків порадувала?

— У мене тільки мама, вона теж розлучена. — Тамара подумала і додала: — Тричі.

Алла зрозуміла, що від неї очікується реакція на це коротке, але стосовно ситуації, що склалася, змістовне повідомлення. Могла навіть битися об заклад, що співбесідниця точно знає, що саме Алла повинна зараз сказати, — і слова крутилися на язиці. Алла відчула, як засвербів його кінчик. І вирішила утриматися від коментарів.

Дзвінок у двері змусив обох синхронно повернути голови на його звук. Алла піднялася і пішла відчиняти. Тамара почула голос Максима. Спочатку привітання, цмокіт обов’язкового поцілунку, потім — здивоване: «Що сталося?», і нарешті він сам з’явився у дверях кімнати.

Тамара не підвелася йому назустріч. Вони зустрілися поглядами, в його очах читалося щире здивування.

— Привіт, — промовив він. — Яким вітром? Сюрпризи, сюрпризи…

Алла стала трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і спостерігала за ними.

— Як ти мене знайшла? Ви вже, певно, познайомилися, — він перевів погляд з Тамари на Аллу, потім — знову на Тамару. — Щось тут точно трапилося, дівчата.

— Ти сам дав мені телефон, — спокійно сказала Тамара.

— Як? Тобі? Коли?

Якось він хвалився, що чотири роки відвідував драмгурток у своєму містечковому Палаці піонерів. Для драмгуртківця грає досить натурально, подумала Тамара. Якби все це трапилося не з нею, вона б повірила у цю гру.

— Минулої середи.

Штучність посмішки викликала сумніви.

— Точно! Справді, давав! Але, Томко, якщо бути чесним, не думав, що ти так швидко ним скористаєшся. Ти ж не казала, що збираєшся до Києва…

— Один момент! — подала голос Алла. — Нас тут троє. Один з нас — шахрай, а решта — ідіоти. Хто саме — мені хотілося б знати.

— Слухайте, тут точно щось трапилося! Ви не робіть хоча б з мене ідіота і поясніть, у чому справа! — Максим починав сердитися або грав людину, якій ось-ось урветься терпець. Тамара зупинилася на другому припущенні.

— Вона каже, що ти одружився з нею на минулому тижні, — Алла кивнула головою на Тамару.

— А він, я думаю, зараз скаже, що цього бути не може, — Тамара націлила вказівний палець на Максима.

— Ви серйозно? — обличчя хлопця набрало здивованого і водночас розгубленого виразу.

— Максимку, принеси нам свій паспорт, — підкреслено ввічливо сказала Алла, додала навіть: — Будь ласка!

Одинадцята сторінка його документа була непорочно чиста. Слідів підчисток, підтирань, хімікатів не видно. Тома розгублено перегорнула паспорт. Побачила фотокартку — власникові документа шістнадцять років. Такої фотографії вона не бачила ніколи. На іншій — він був мінімум на три роки старший за того, який дивився з цієї картки.

— У тебе два паспорти, — говорячи, вона дивилася йому прямо в очі. — Так не чесно… Два паспорти…

— Я знаю, хто з присутніх претендує на статус ідіота, — заявив Максим, теж дивлячись Тамарі прямо в очі. — Тільки ще не розібрався, комедія тут чи трагедія. І для чого все це…