Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

— Відправлю з тобою хлопця, — раптом подобрішав Відьмак. — Він вивчав мої мапи, думаю, знайде дорогу. А коли він повернеться, буде вчитися правильно їх після себе складати. Але гаразд, так і вирішимо. Я дам тобі шанс, дівчино. А ти вже сама вирішуй, користатися з нього чи ні. І якщо ні — колись ми з тобою зустрінемося знову, але наступного разу тобі так більше не пощастить.

Тоді Відьмак витягнув із кишені вже знайомий для мене згорток. Усередині лежав приготований у дорогу шмат сиру.

— Підживитеся дорогою, — сказав він. — Але не їжте все нараз.

Я сподівався, дорогою знайдеться щось ліпше на підживитися, але все одно подякував.

— Не йдіть прямо до Стоміна, — попередив Відьмак, дивлячись на мене пильно й незмигно. — Зайди спочатку додому. І дівчину із собою візьми. Матері скажеш, хай із нею переговорить. Здається мені, твоя мати зможе допомогти. Чекатиму тебе за два тижні.

На обличчі в мене відразу розцвіла усмішка. Погостювати опісля всіх негараздів удома — неначе мрія. Але дещо мене здивувало. Я пам’ятав, що колись мама надіслала Відьмакові листа, і далеко не все йому в тому листі сподобалося. То чого він вирішив, ніби мама зможе допомогти Еліс? Але я промовчав, щоб Відьмак раптом не передумав. Я дуже хотів навідатися додому.

Перед тим як вирушити в дорогу, я розказав Відьмаку про Біллі. Він сумно кивнув, але порадив не турбуватися: він сам зробить усе, що треба.

І на тому ми розійшлися. За хвилину я озирнувся: Відьмак перекинув Кістляву Ліззі через плече та прямував у бік Чипендена. Зі спини він здавався років на тридцять молодшим.

Розділ 12

Погибельні та паморочні

Ми спускалися з пагорба до нашої ферми, і тепла паморозь сіяла нам у лице. Десь у далечині двічі гавкнув пес, але в долині все було спокійно й тихо.

Стояв підвечірок, і я знав, що тато з Джеком ще в полі, а отже, вийде поговорити з мамою сам на сам. Легко Відьмакові говорити: «Відведи Еліс до себе додому», але дорогою я довго думав і не знав, що на це скаже мама. Навряд чи вона зрадіє таким гостям, тим більше коли дізнається, скільки Еліс усього накоїла. А от Джекову реакцію я уявляв собі дуже яскраво. Знаючи зі слів Еллі, що він думає про моє нове ремесло, відьмина племінниця — остання людина, яку він готовий приймати вдома.

Ми зайшли на подвір’я, і я показав Еліс сарай.

— Сховайся там від дощу, — запропонував я. — А я поки вдома все поясню.

Ледве я встиг договорити, із дому почувся плач голодного немовляти. Еліс на мить зустрілася зі мною поглядом і тут же потупила очі, і я згадав, коли ми вдвох востаннє чули дитячий плач.

Не сказавши ні слова, Еліс розвернулася та зайшла в сарай, але я і не чекав від неї нічого, окрім мовчання.

Здавалося би, після всього, що ми пережили, нам було про що говорити в дорозі, але ми майже не розмовляли. Її, мабуть, засмутило ставлення Відьмака — як він хапав її за підборіддя і нюхав подих. Може, після цього вона переосмислила минулі вчинки. Хай там як, але обличчя в неї було весь цей час замислене й сумне.

Мабуть, треба було постаратися її розговорити, але я і сам не відчував нічого, крім втоми, тож ми як вирушили мовчки, так потім і продовжили шлях за звичкою. Це була моя помилка: якби я тоді поставив собі за мету зрозуміти Еліс, це би мене вберегло від не одного лиха.

Щойно я прочинив задні двері в будинок, плач стих, зате я почув знайомий, відрадний скрип маминого крісла-гойдалки.

Крісло стояло присунуте до вікна, і фіранки були злегка відсунуті. Я із обличчя маминого відразу зрозумів, що вона спостерігала у вікно, як ми з Еліс удвох зайшли на подвір’я. Коли я увійшов до кімнати, мама заскрипіла кріслом сильніше, швидше, не зводячи з мене пильних, незмигних очей. Одну половину її обличя закривала тінь, другу освітлював миготливий вогник великої свічки, яка стояла посеред стола у великому латунному свічнику.

— Якщо ти привів із собою гостю, годиться запросити її у дім, — роздратовано здивувалася мама моїм манерам. — Я думала, що краще тебе виховала.

— Це містер Ґреґорі сказав мені привести її до тебе, — пояснив я. — Її звуть Еліс, але вона приятелювала з поганими людьми. Містер Ґреґорі хоче, щоб ти з нею поговорила, але я вирішив спочатку все тобі розповісти — на випадок, якщо ти потім не захочеш пускати її у дім.

Тож я підтягнув собі крісло та докладно розповів мамі все, що трапилося. Коли я змовк, мама тяжко зітхнула, а тоді лагідно мені усміхнулася.

— Ти молодець, сину, — похвалила вона. — Ти ще молодий, ще тільки вчиш ремесло, тож помилки можна пробачити. Іди, веди сюди цю бідолашку, а тоді залиш нас поговорити наодинці. Побудь трохи нагорі з Еллі — познайомишся з племінницею. Еллі тобі зрадіє.

Тож я завів Еліс у дім, залишив її з мамою та пішов нагору.

Еллі була в найбільшій спальні. Раніше то була мамина з татом кімната, але вони віддали її Еллі з Джеком, бо там вистачало місця ще на два невеликі ліжка та на дитячу люльку, а їм для дітей знадобиться ще за рік-два. Я тихенько постукав у прочинені двері і щойно зазирнув у кімнату, як Еллі мене закликала. Вона сиділа на краю великого двоспального ліжка й годувала дитину, прикривши голову немовляти рожевою шаллю. Еллі мені відразу розусміхалася, і я відчув себе бажаним гостем. Але вигляд у неї був утомлений, волосся на голові — масне й нечепурне. Я миттю відвів погляд, але Еллі все завжди помічала, так і тепер, зрозуміла, чого я витріщився, бо миттю заправила неслухняне пасмо за вухо.

— Вибач, Томе, — сказала вона. — У мене, мабуть, жахливий вигляд — я не спала всю ніч. Щойно годинку передрімала. Із таким вічноголодним дитям кожна хвилина на вагу. Вона часто плаче, особливо ночами.

— А скільки їй? — запитав я.

— Сьогодні вночі саме шість днів. Вона народилася минулої суботи, якраз після опівночі.

Тієї ночі я вбив Матінку Малкін. На мить спогад устав мені перед очима