Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

— Усе, вона поїла, — усміхнулася Еліс. — Хочеш її потримати?

От чого мені точно вже не хотілося — це тримати на руках немовля. Воно було таке мале й тендітне, я дуже боявся його засильно стиснути або впустити, і мені не подобалося, як у нього не тримається голова. Але Еллі образиться, якщо їй таке сказати. На щастя, я не довго його тримав, бо, щойно підняв на руки, маленьке личко зморщилося, почервоніло і немовля розплакалося.

— Здається, воно не дуже мене полюбило, — зауважив я.

— Не «воно», а «вона», — обурилася Еллі і тут же всміхнулася. — Не турбуйся, Томе, річ не в тобі. Думаю, вона ще трохи голодна, от і все.

Дитина затихла, щойно Еллі її в мене забрала, перестала плакати, і я після того ненадовго затримався. Я саме спускався сходами вниз, коли з кухні долинув неочікуваний для мене звук.

Це був щирий і голосний сміх, ніби ці двоє чудово порозумілися. Щойно я увійшов, Еліс миттю зробила серйозне обличчя, але мама ще пирскала від сміху. Та й коли перестала — на обличчі в неї й далі сяяла широка усмішка. Схоже, вони ділилися чимось кумедним, але я не хотів питати, що за жарт, а самі вони не сказали. Мені здалося, це щось особисте.

Тато колись сказав мені: жінка знає таке, що чоловікові не дано. Іноді у жінок в очах з’являється особливий вогник, але краще тоді не питай, що вона собі думає. Бо ще почуєш таке, що краще б і не знати ніколи. Але хай там чого вони реготали, спільний сміх їх зблизив, і з тієї миті вони були ніби давні знайомі. Відьмак мав рацію. Якщо хтось і міг дати раду Еліс, то хіба мама.

Але ще я помітив — мама дала Еліс кімнату навпроти своєї. То були єдині дві кімнати на першій сходовій клітці. А з маминим гострим слухом — вона почує, варто Еліс бодай повернутися вві сні.

Тож сміх сміхом, а мама тримала Еліс під своїм наглядом.

***

Коли Джек побачив мене, повернувшись із поля, насупив чоло і буркнув щось недобре собі під ніс. Ніби на щось розсердився. Але тато зрадів моєму приходу і, на мій подив, потиснув мені руку. Із моїми братами, які вже раніше пішли з дому, він так завжди вітався, але для мене це було вперше. Я запишався і засмутився водночас. Батько поставився до мене як до дорослого чоловіка, який сам будує своє життя.

Джек і п’яти хвилин в домі не пробув, коли підійшов до мене.

— Вийди, — наказав він тихо, щоб більше ніхто не почув. — Хочу з тобою поговорити.

Ми вийшли у двір, і він повів мене за сарай, ближче до хліва, щоб нас із дому не було видно.

— Кого це ти із собою привів?

— Її звуть Еліс. Їй просто треба допомогти, — пояснив я. — Відьмак попросив мене привести її сюди, щоб мама з нею поговорила.

— Що значить — допомогти?

— Вона потрапила в погану компанію, от і все.

— Яку саме погану компанію?

Я знав, що відповідь йому не сподобається, але не мав вибору. Я мусив йому сказати. Інакше він запитав би в матері.

— У неї тітка — відьма, але ти не турбуйся: Відьмак їй уже дав раду, і ми за кілька днів звідси підемо.

Джек просто вибухнув. Я ще ніколи не бачив його настільки лютим.

— Тобі взагалі клепку вибило? — розкричався він. — Ти зовсім не думаєш? Ти про дитину подумав? Тут немовля в домі, а ти мені отаке привів! У голові не вкладається!

Він замахнувся, і я вже думав, зараз він мені вріже. Натомість він гепнув кулаком об стіну сараю, і раптовий шум розтривожив свиней у хліву.

— Мама дозволила, — заперечив я.

— Так, ну звісно, що мама дозволила, — уже значно тихіше, але різким від злості голосом продовжив Джек: — Хіба вона колись відмовляла своєму мазунчику? Поза тим, ти знаєш, яка вона добродушна. А ти цим користаєшся. Слухай сюди: якщо бодай щось станеться, відповідати будеш переді мною. Мені не подобається ця дівчина. Вона підозріла. Я буду уважно за нею стежити, і, якщо вона на півкроку переступить межу, обоє вилетите з дому, не встигнете й кліпнути. А поки ти тут, відробляй харчі. Хай вона підсобляє мамі на кухні, а ти із господарством нумо допомагай.

Джек уже розвернувся та ступив назад до будинку, але ще не все сказав.

— Ти такий зайнятий своїми важливими справами, — в’їдливо додав він, — що, мабуть, не помітив, який у батька втомлений вигляд. Йому гарувати на фермі з дня у день тяжче.

— Звісно, я помагатиму, — гукнув я йому в спину. — І Еліс також.

За вечерею всі, крім мами, незвично мовчали. Мабуть, тому, що за столом із нами сиділа чужа людина. Хоча мамине виховання не дозволяло Джекові пожалітися вголос, він супився в бік Еліс майже так само, як і у мій. Тож добре, що маминої бадьорої усмішки вистачало на нас усіх.

Еллі двічі вставала з-за столу до дитини, бо від вереску мало дах із хати не зносило. За другим разом вона взяла дитину із собою на кухню.

— Уперше таку плаксу бачу, — усміхнулася мама. — Ну хоч легені здорові та сильні.

Маленьке личко знову розчервонілося та зіщулилося від плачу. Еллі я таке ніколи би не сказав, але то була не дуже гарна дитина. Мені вона більше нагадувала лиху стару бабу. Щойно воно кричало, ніби от-от лусне, аж тут затихло і змовкло. Широко розплющеними очима воно дивилося в центр стола, де за великим латунним підсвічником сиділа Еліс. Спочатку я не звернув уваги. На свічку, може, так дивиться. Але пізніше Еліс допомагала мамі зібрати зі столу, і щоразу немовля водило за нею водянистими блакитними оченятами. На кухні було тепло, але я здригнувся, наче від холоду.

Після вечері я пішов у свою стару спальню, сів у плетене крісло під вікном та визирнув надвір. Звідси здавалося, ніби я і не йшов із дому.

Я дивився на північ, на пагорб Повішених та думав, чого дитина так цікавиться Еліс. Тоді згадав розповідь Еллі та знову здригнувся. Її донька народилася майже відразу опісля півночі, під повнею. Надто все збіглося, щоб це була проста випадковість.