Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

Я не знаю, скільки ми так бігли. Здавалося, цілу вічність. Я біг, аж ноги налилися свинцем, і кожен подих вогнем пік у горлі. Ми бігли до Чипендена — я бачив це за пагорбами і горами, що часом мигтіли з-поміж дерев на нашому шляху. Ми бігли назустріч світанку. Небо потроху сіріло й щомиті ставало яснішим. І коли я вже відчув, що більше просто не можу, верхівки гір залило оранжеве сонце. Настав світанок. Пам’ятаю, як ще подумав: хай навіть зараз нас упіймають — принаймні сонце зійшло, тож Ліззі не буде жодної користі з моїх кісток.

Ми вибігли з лісу на порослий травою схил та почали дряпатися нагору, і тут нарешті ноги перестали мене слухатися, перетворившись на слабке й безвольне желе. Я почав відставати від Еліс, і вона озирнулася на мене з нажаханим обличчям. Я чув, як слідом за нами через ліс женуться вони.

І тоді я просто спинився. Зупинився, бо так хотів. І бо не було потреби вже кудись бігти.

На вершині пагорба завмерла висока чорна постать із довгим костуром у руці. То був Відьмак, але зовсім на себе не схожий. Світанкове сонце вогнем осявало його зі спини. Він відкинув каптур плаща, і волосся спадало на плечі, ніби розжарене полум’я.

Бивень щось заревів та помчав на нього вгору по схилу, розмахуючи ножем, а Кістлява Ліззі за ним услід. Про нас вони поки забули. Вони знали, хто їхній справжній ворог. Із нами вони могли розібратися й потім.

Еліс тоді також спинилася, тож я, похитуючись на нетвердих ногах, зробив ще кілька кроків, щоб із нею порівнятися. Ми з нею разом дивилися, як Бивень кинувся в останню свою атаку, замахнувся кривим лезом та заволав на бігу щось люте.

Відьмак стояв непорушно як статуя, але тут зробив йому назустріч два кроки й високо підняв костур. Він цілив ним, наче списом, прямо Бивневі в чоло, але за мить до удару щось клацнуло й на кінчику костура загорілося червоне полум’я. Тоді костур влетів у ціль із важким звуком. Кривий ніж підлетів у повітря, а тіло Бивня гепнулося об землю, наче мішок із картоплею. Я знав, що він уже мертвий ще до того, як він упав.

Відразу по тому Відьмак відкинув костур убік та витягнув щось з-під поли плаща, міцно стиснув у лівій руці, а тоді махнув у повітрі, як батогом. Сонце заграло на срібних ланках, і я зрозумів, що то ланцюг.

Кістлява Ліззі розвернулася, кинулася тікати, але не встигла: Відьмак махнув удруге, і тут же в повітрі долинув тонкий, високий, металевий свист. Ланцюг упав вогняною спіраллю, міцно обвивши Кістляву Ліззі з голови до ніг. Вона протяжно закричала від болю, тоді повалилася долі.

Ми з Еліс піднялися на вершину пагорба. Відьма лежала там, уся обмотана срібним ланцюгом — він навіть вп’явся їй у відкритий рот, притискаючись ланками до зубів. Вона закочувала очі та смикалася всім тілом, але не могла навіть закричати.

Я глянув на Бивня. Він лежав на спині з широко розплющеними очима. Мертвий, без жодних сумнівів. Посеред лоба в нього запеклася червона рана. Тоді я зиркнув на костур, згадавши, як на кінчику в нього загорілося раптом полум’я.

Мій учитель здавався виснаженим, замученим і раптом дуже старим. Він усе хитав головою, ніби втомився від усього в житті, включно й власне життя. У тіні пагорба волосся його знову повернулося до звичайної сивини, і я зрозумів, чого під сонцем здавалося, ніби воно струменить на плечі, — його волосся змокло від поту, і він загладив його за вуха долонею. Щойно він повторив цей жест у мене на очах. Краплі поту котилися йому з чола, він тяжко, загнано дихав. Я зрозумів, що всю дорогу сюди він біг.

— Як ви нас знайшли? — запитав я.

Він не відразу відповів, але нарешті вирівняв подих і зміг говорити.

— За слідами, хлопче. Лишаються знаки, за якими можна знайти дорогу, якщо вмієш їх прочитати. Це ще одне, що тобі доведеться опанувати.

Він повернувся та глянув на Еліс.

— Із тими двома закінчили, але що робити з тобою? — запитав він, не зводячи з неї суворого погляду.

— Вона допомогла мені втекти, — заступився я.

— Правда? — перепитав Відьмак. — А до того?

Він зиркнув на мене пильно, і я не зміг довго витримати його погляд, опустив очі на черевики. Відьмак тільки язиком цокнув. Я не міг йому брехати і знав: він здогадується, що Еліс відіграла свою роль у тому, що зі мною трапилося.

Він ще раз на неї глянув.

— Відкрий-но рота, дівчино, — наказав він різко й зло. — Показуй зуби.

Еліс послухалася, та Відьмак раптом подався вперед, вхопив її за підборіддя, нахилився до її відкритого рота та голосно потягнув носом.

Коли він знову повернувся до мене, то трохи пом’якшав.

— Подих у неї достатньо свіжий, — зітхнув Відьмак. — Ти чув, який подих у тої, другої?

Він відпустив Еліс і показав на Кістляву Ліззі.

Я кивнув.

— То через її особливу дієту, — пояснив Відьмак. — І відразу ясно, що до чого. Відьми, які чарують на крові або на кістках, п’ють кров і їдять сире м’ясо. Але дівчина, здається, до цього ще не дійшла.

Тоді він знову схилився над Еліс.

— Глянь мені в очі, дівчино, — наказав він. — Тримай мій погляд, скільки зможеш.

Еліс послухала, але витримала заледве кілька секунд, хоч аж скривилася від напруження. Вона опустила очі й тихо заплакала.

Відьмак глянув на її гостроносі черевики та сумно похитав головою.

— Не знаю, — він знову розвернувся до мене. — Навіть не знаю, як буде краще. Річ не тільки в ній одній. Треба подумати й про інших. Скільки невинних постраждає в майбутньому. Вона забагато бачила й забагато знає. Тут може по-всякому скластися, і я не знаю, чи можна її відпускати. Якщо приєднається до решти кодла у Пендл, пропаде навічно й тільки посилить темряву.

— Тобі є ще куди піти? — запитав я у Еліс тихо. — Ще, може, якась родина?

— Є село біля узбережжя. Називається Стомін. Маю там ще одну тітку. Може, вона би взяла мене до себе…

— Тітка така ж, як решта родини? — знову суворо поспитався Відьмак.

— Із першого погляду, ніби й ні, — відповіла вона. — Але