Джеймс Грем Баллард - Висотка

роботу. Хай би там що було, йому вдалося знайти шлях від та до свого помешкання.

Десь на даху заскавучав собака. Далеко, із пащі квартири поверхів на двадцять нижче, долинув короткий крик — болю, похоті чи гніву. Тепер уже неважливо. Ройял чекав, його серце забилося швидше. За мить пролунав другий. Ці крики висловлювали абсолютно абстрактні емоції, ніяк не пов'язані з реальними подіями.

Ройял чекав, що хтось зі свити увійде з доповіддю про причини заворушень. Крім жінок у сусідній квартирі в коридорі зазвичай тинялася серед сміттєвих мішків, спираючись на списи та наглядаючи за сходовими барикадами, пара молодих людей — власник галереї з 39-го та модний перукар з 38-го.

Узявши хромовану тростину, Ройял вийшов з їдальні; дорогу йому освітлювала самотня свічка в срібному свічнику. Натикаючись на чорні пластикові мішки, він запитав себе: «Чому їх не скидають із даху?» Можливо, сміття залишають не стільки, щоби не привернути увагу зовнішнього світу, скільки з бажання вчепитися в себе самих, оточити себе рідними залишками недоїдених трапез, обривками закривавлених бинтів, битими пляшками, у яких колись було п'янке вино, ледве розрізнюване тепер крізь напівпрозорий пластик.

Його помешкання з високими стелями було порожнім. Ройял обережно вийшов у коридор. На посту біля барикади вартового не було, із сусідньої квартири, де жили жінки, не пробивалося ні промінчика. Здивувавшись, що світла немає навіть на зазвичай жвавій кухні, Ройял вийшов у темний передпокій, відкинув ногою дитячу іграшку та підняв свічник над головою, силкуючись розгледіти бодай одну з фігур, що спить у кімнатах.

На матрацах, що покривали підлогу в спальні власника, лежали відкриті валізи. Ройял, стоячи на порозі, відчував у темряві суміш запахів — яскравий слід, залишений жінками, що втекли. Повагавшись, він ступив у кімнату і клацнув вимикачем.

Яскраве електричне світло, таке чуже після хиткого вогника свічки і мерехтливих променів ліхтарів, вихопило з темряви шість матраців. На кожному лежала наполовину зібрана валіза, немов жінки пішли, підкорившись раптовому пориву або дочекавшись домовленого сигналу. Багато одягу залишилося: Ройял упізнав брючний костюм, у якому місіс Вайлдер прислуговувала за вечерею. Вішаки із сукнями та костюмами Енн висіли в гардеробах, як на вітрині магазину.

Рівне світло, мертве, як місце злочину на поліцейській фотографії, заливало рвані матраци та покинутий одяг, винні плями на стінах і забуту косметику на підлозі.

Дивлячись на це, Ройял раптом почув, як віддаляються в коридорі слабкі звуки. Ці хрипи й ухкання він чув упродовж багатьох днів, безуспішно намагаючись не звертати на них уваги. Вимкнувши світло, він ухопив палицю двома руками та вийшов із квартири.

Звуки, металеві та віддалені, лунали в квартирах на дальньому кінці поверху — це були звірі його приватного зоопарку.

15

Вечірні розваги

удинок занурювався в темряву. Як завжди о цій порі, настала тиша, наче всі мешканці висотки пробиралися прикордонною смугою. На даху почали вити собаки. Ройял загасив свічки в їдальні та попрямував сходами до пентхауса. Світло далеких вогнів сусідніх висоток відбивалося у хромованому каркасі гімнастичного тренажера. Здавалося, ніби ртутні стовпчики стрибають угору-вниз і складний апарат записує психічний стан мешканців. Коли Ройял вийшов на дах, то побачив, що темрява повниться білими силуетами сотень птахів. Їхні крила сяяли в ночі, коли мартини намагалися відшукати місце на переповнених оголовках ліфтових шахт і на балюстраді.

Ройял почекав, поки птахи оточать його, тростиною відводячи дзьоби від своїх ніг. Навалився спокій. Жінки й інші члени його оточення, що дедалі зменшувалося, вирішили піти — ну і нехай, так навіть краще. Тут, у темряві, серед галасливих птахів, серед псів, що скавучать у дитячому саду скульптур, він удома. Як ніколи раніше, він був упевнений, що птахів приваблює лише його присутність.

Ройял відчинив ворота до саду скульптур. Упізнавши його, собаки почали скавучати і рватися з повідців. Кілька ретриверів, пуделів і такс — все, що залишилося від десь сотні тварин, що жили на верхніх поверхах висотки. Їх тримали тут як стратегічний продовольчий резерв, але турботами Ройяла поки що з'їли небагатьох. Собак — особисту мисливську зграю — він зберігав для останньої битви. Тоді він спустить звірів із повідців, пустить вниз будівлею і відкриє навстіж вікна в забарикадованих квартирах, щоби впустити птахів.

Собаки тяглися до його ніг, повідці обплелися навколо ігрових скульптур. Навіть улюблениця Ройяла — кавказька вівчарка — поводилася дуже схвильовано. Він спробував заспокоїти її, погладивши блискучу шерсть, усе ще в плямах крові. Пес нервово ткнувся лобом у ноги, підштовхуючи Ройяла до порожніх годівниць.

Звівшись на ноги, Ройял почув, як із центрального сходового колодязя долинули голоси, а в темряві виникли вогники — рухалася процесія ліхтарів. Промені світла прорізали нічне повітря, сполохавши птахів у небо. Портативний касетний магнітофон майже заглушав музикою постукування гантелей. Ройял причаївся за оголовком ліфтової шахти і дивився, як вихлюпується на дах натовп сусідів із верхніх поверхів. Під проводом Пенгборна люди зібралися в широке коло, готуючись відсвяткувати нову перемогу. Без дозволу Ройяла і навіть не повідомивши його, вони пройшли рейдом по нижніх поверхах.

Гінеколог у стані неймовірного збудження підганяв людей, що відставали, руками, ніби знавіснілий кур'єр. З рота в нього виривалися дивні завивання і стогони, наче неандерталець кликав подругу. Насправді Пенгборн видавав крики породіль, записи яких аналізував на комп'ютері. Ці страшні лякаючі звуки Ройял був змушений слухати тижнями, коли члени його оточення підхоплювали приспів. Кілька днів тому Ройял заборонив шуміти, це відволікає: неможливо сидіти в пентхаусі та думати про птахів, коли неподалік жінки на кухні теревенять і хрюкають. Однак Пенгборн продовжував регулярні сесії у своєму штабі з іншого боку даху, де вмикав записи криків породіль на прохання гуртку жінок, що збирався довкіл нього. Усі разом вони повторювали ці дивні звуки — оральну емблему влади Пенгборна, що дедалі зростала.

Покинувши Ройяла, жінки сповна показували, чого вони навчилися: вили та гарчали, як хор божевільних вагітних, що накрикують пологові травми майбутнім дітям.

Вибираючи момент, щоб вийти з укриття, Ройял відвів вівчарку за оголовок ліфтової шахти. Добре, що він надів чорний смокінг: біла куртка виблискувала б, як полум'я.

Привели двох «гостей» — бухгалтера з 32-го поверху із забинтованою головою і короткозорого метеоролога з 27-го. У жінці, що несла касетний магнітофон, Ройял упізнав свою дружину Енн, що його не здивувало. Недбало одягнена, із розпатланим волоссям, вона відчепилася від плеча Пенгборна і дибала в колі світла ліхтарів, як похмура повія, помахуючи магнітофоном на двох бранців.

—