Джеймс Грем Баллард - Висотка

Джеймс Грем Баллард — британський письменник-фантаст, класик жанру, один з провідних авторів, провісників і апологетів руху «нової хвилі». З книги в книгу письменник прагне висвітлити темні сторони людського серця, підриваючи звичні уявлення про те, у чому полягає роль літератури. Головна тема Балларда — розкриття несподіваних і сутінкових глибин підсвідомості у вчинках звичайних людей, що всотують при посередництві мас-медіа ретельно вимірені дози насильства. Саме тому критики одностайно вважають роман «Висотка» не просто фантастичним трилером, а однією з книг, найнеобхідніших для прочитання у XXI столітті.

Джеймс Грем Баллард

Висотка

1

Критична маса

ізніше, сидячи на балконі та ласуючи собакою, доктор Роберт Лейнг думав про незвичайні події, що відбувалися в цьому великому багатоквартирному будинку протягом трьох попередніх місяців. Тепер, коли все повернулося в нормальне русло, він був здивований тим, що не було ніякого очевидного початку,— не було пункту, після якого їхні життя набули однозначно більш зловісного розмаху. Ця висотка з її чотирма десятками поверхів і тисячами квартир, з її супермаркетом і басейнами, банком і початковою школою, фактично закинутими в небеса, пропонувала більш ніж досить можливостей для насильства та конфронтацій. Звісно ж, його власна однокімнатна квартира на двадцять п'ятому поверсі була останнім місцем, яке Лейнг обрав би для першого бою. Цю переоцінену клітку, запхану майже випадково у скелю багатоквартирного будинку, він придбав після розлучення умисно — задля власного спокою, тиші й анонімності. Як не дивно, попри всі зусилля Лейнга дистанціюватися від двох тисяч сусідів і режиму дрібних суперечок і роздратувань, що були єдиними ознаками їхнього спільного життя, саме тут, а не десь іще, відбулася перша помітна подія — на цьому балконі, де він тепер сидів навпочіпки біля вогнища з телефонних довідників, поїдаючи смажене заднє стегенце німецької вівчарки, перед тим як відправитися на лекції до медичної школи.

Під час приготування сніданку невдовзі після одинадцятої години ранку однієї суботи три місяці тому доктор Лейнг був приголомшений вибухом на балконі вітальні. З поверху п'ятдесятьма футами вище полетіла пляшка ігристого вина, падаючи, зрикошетила від навісу та розбилася об викладену кахлями підлогу балкона.

Килим вітальні був поцяткований піною та битим склом. Лейнг стояв босими ногами посеред гострих скалок, спостерігаючи, як розбурхане вино клекотить на тріснутих кахлях. Високо над ним, на 31-му поверсі, відбувалася вечірка. Він міг почути звуки демонстративно динамічної балаканини, агресивний рев програвача. Імовірно, пляшку перекинув через поруччя якийсь галасливий гість. Зайве казати, що нікого на цій вечірці ані в найменший спосіб не турбував кінцевий пункт призначення цього снаряду, але, як уже зрозумів Лейнг, люди у висотках зазвичай не думають про мешканців нижче за них хоч на два поверхи.

Намагаючись визначити квартиру, Лейнг переступив басейн холодної піни. Сівши до такого, він легко отримав би найдовше похмілля в світі. Він перехилився через поруччя та придивився до фасаду будівлі, ретельно рахуючи балкони. Хоча, як і завжди, від розмірів сорокаповерхівки в голові паморочиться. Опустивши очі на кахляну підлогу, він сперся на одвірок. Величезний обсяг відкритого простору, що відділяв будівлю від сусідньої висотки за чверть милі звідси, збило його відчуття рівноваги. Іноді він почувався так, ніби мешкає в гондолі чортового колеса, що постійно зупиняється на висоті трьох сотень футів над землею.

Проте, Лейнгові досі подобалася ця висотка, один із п'яти тотожних блоків у рамках проекту розробки і перший, який було завершено та заселено. Їх було розміщено на місці покинутого доку та складів площею з квадратну милю, уздовж північного берега річки. П'ять висоток стояло по периметру проекту зі сходу, дивлячись поверх штучного озера — нині ще порожнього бетонного басейна, оточеного паркувальними майданчиками та будівельною технікою. На протилежному березі стояв нещодавно добудований концертний зал із медичною школою Лейнга та новими телевізійними студіями обабіч. Маса скляної та бетонної архітектури та її вражаюче розташування у вигині річки, проект, разюче відокремлений від зубожілих районів довкола нього,— побудованих у дев'ятнадцятому столітті будинків-розвалюх із терасами та порожніх заводів, уже готових до утилізації.

Попри всю їхню близькість до Сіті (усього лише дві милі на захід уздовж річки) офісні будівлі в центрі Лондона належали до іншого світу — як у часі, так і просторі. Їхні дзеркальні стіни та телекомунікаційні антени були в полоні смогу від дорожнього руху, що розмивало спогади Лейнга про минуле. Шість місяців тому, продавши будинок у Челсі та перебравшись у безпечну висотку, він перенісся в часі вперед на п'ятдесят років і опинився далеко від галасливих вулиць, дорожніх заторів, подорожей підземкою в годину пік до своїх аспірантів, до загального офісу в старому навчальному корпусі лікарні.

Тут, з іншого боку, мірилом його життя були простір, світло та задоволення від витонченої анонімності. Дорога до фізіологічного відділу медичної школи забирала в нього п'ять хвилин, і, за винятком цієї екскурсії, життя Лейнга у висотці було самодостатнім, як і сама будівля. Та й справді, житловий будинок був невеликим вертикальним містом, а дві тисячі його мешканців — запаковані в небеса. Мешканці спільно володіли будівлею, якою опікувались менеджер, що тут жив, і його співробітники.

Як усі будови таких розмірів, висотка мала вражаючий спектр послуг. Увесь десятий поверх було віддано під широкий вестибюль, величезний, ніби палуба авіаносця, де було розташовано супермаркет, банк і перукарню, плавальний басейн і тренажерний зал, добре укомплектований винний магазин, а також початкову школу для кількох дітлахів будинку. Високо над Лейнгом, на 35-му поверсі, був другий, менший басейн, сауна і ресторан. Радіючи цьому перенасиченню зручностями, Лейнг робив усе менше і менше спроб покинути будівлю. Він розпакував колекцію аудіозаписів і грав себе в новому житті, сидячи на балконі та витріщаючись на паркувальний майданчик і бетонні площі під ним. Хоча квартира була не вище 25-го поверху, він уперше відчув, що саме він дивиться на небо згори вниз, а не навпаки. Із кожним днем вежі в центрі Лондона здавалися трохи більш віддаленими — пейзаж на покинутій планеті, що повільно вивітрюється з його голови. На відміну від спокійної та вільної геометрії концертної зали та телестудій під ним, обірваний горизонт міста нагадував схвильовану енцефалографію невирішеної психічної кризи.

Квартира була дорогою, її студія-вітальня та спальня, кухня і ванна кімната були з'єднані між собою, що заощаджувало простір та усувало внутрішні коридори. Своїй сестрі Еліс Фробішер, що мешкала з чоловіком-видавцем трьома поверхами нижче, Лейнг зазначав, що «архітектор, певно, провів роки становлення в космічній капсулі — я здивований, що стіни не криві...»

Спершу Лейнг знайшов бетонний ландшафт проекту дещо відразливим: архітектура, що призначена для війни, на несвідомому рівні, якщо немає інших. Після всієї напруженості процесу розлучення останнім, на що він волів би дивитися щоранку, був ряд бетонних бункерів.

Проте Еліс незабаром переконала його в невловимій привабливості життя в