Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

Якби Дана не знала, що він зовсім недавно вийшов з в’язниці, то порахувала б його за якогось спортсмена: м’язи чоловіка проступали через темну футболку. Тимура виказувала зачіска – густе чорне, як ніч, волосся було надто коротким. Йому б пасувала довжина у кілька сантиметрів, можливо, вона пом’якшила б жорсткі риси обличчя. На лівій скроні чоловіка виднівся довгий шрам, що частково зачіпляв щоку. Рану недбало зашили, і тепер вона досить масивно рубцювалась у шкірі. Все це перетворювало Тимура на героя бойовика. І тільки в очах залишився ледь вловимий натяк на веселого хлопця з добрим серцем.

— Гаразд, але я не зрушу з місця. Якщо хочеш щось сказати – роби це тут. — Дана зважила ситуацію в якій опинилась і обрала єдиний безпечний варіант.

— Я його ніколи й пальцем не чіпав. Богдано, я не вбивав Мишка. Не знаю, як переконати тебе в правдивості моїх слів, якщо навіть поліція мені не повірила. Але це чиста правда. В мене вкрали стільки років життя… Однак навіть з цим я якось змирився. Та ніколи не змирюсь з тим, що ти вважаєш мене вбивцею. — слова давались йому важко, ніби застрягали всередині й по дорозі назовні шматували тіло чоловіка своїми пазурами.

— Тепер я – Дана, — жінка повторила своє ім’я як мантру.

— Бабуся з дідусем до останнього подиху не вірили, що я міг таке скоїти. Я написав тобі безліч листів, але ти так і не відповіла. — він був беззахисною покинутою душею, яка смиренно приймала самотність, мов заслужене покарання.

— Я нічого не отримувала. — з недовірою поглянула на нього Дана.

— Звісно, не отримувала. Не думаю, що батьки дозволили б тобі спілкуватись зі мною. Зазирни у своє серце і дай мені, будь ласка, відповідь: ти справді віриш, що я подарував тобі той ланцюжок, а потім по-звірячому вбив твого брата? Ти в це віриш?

Мобільний Дани задзеленчав. Вона помітила як Тимур напружився. Після в’язниці його інстинкти досі були загостреними, поводились, наче оголений нерв, що реагує на найменший подув вітру. Він сподівався, що це минеться, але звичка, набута за роки ув’язнення сильно вкоренилась в його суть.

Дана побачила на екрані вже знайомий надпис «Невідомий». Вона ще раз поглянула на Тимура і провела пальцем по екрану. Раніше Дана боялась, що саме Тимур виявиться переслідувачем, тепер же потерпала від іншого страху – невідомості. Бо як не він був загадковим зловмисником, то хто ж тоді? Тимура вона хоча б знала. Жінка почувалась оголеною, беззахисною і надто вразливою, відповідаючи на дзвінок.

— Ти від мене не втечеш. І не думай, що я закінчив з тобою, — голос незнайомця звучав м’яко і пробирався під шкіру Дани, відбираючи у неї останній надійний сховок.

****************************************************************

Всередині було спекотно, краплинки поту збігали з його чола. Він викрав старе ржаве корито, а не автівку. В ній не було кондиціонеру й іржава бляшанка нагрілась під відкритим сонцем, мов у мікрохвильовій печі.

Не дивлячись на це, він дістав пачку сигарет із зображенням верблюда. Чіткою виправкою воєнного, чоловік поклав одну до рота, а іншу – за вухо. Поруч стояв паперовий стаканчик із залишками кави. В ньому тонули недопалки. Навіть такі умови були набагато кращими, ніж ті, в яких він звик працювати. Згадавши про роботу, чоловік потер ногу, що здавалась худішою за іншу.

Його погляд був прикутий до пари людей, що розмовляли на стоянці: чоловіка й жінки. Перший його не цікавив, він добре вивчив його історію і навіть одного разу бачився з цим невдахою. Проте навряд чи він згадає тюремника, якого зустрів лиш раз.

Ні, він роздивлявся жінку. Слідкував за кожним її рухом. Вона навіть намагалась втекти від свого супутника. Хороша гра. Надто хороша. Все, що він про неї дізнався лише зміцнило його підозри – вона не та, ким здається. Холоднокровна безжальна багата дівчинка, яка впевнена, що їй все зійде з рук.

Він стане тим самим катом, що поведе її на страту. Дивитиметься в її очі й вона нарешті зізнається у своїх гріхах. Але такого не пробачить ні він, ні Бог.

Його вуста здригнулись у короткій задоволеній посмішці. Він дістав крадений телефон і набрав її новий номер. Було надто солодко спостерігати за тим, як вона нервує. За тим, як дивиться на екран, а потім роззирається навсібіч. Він обов’язково дістане її, але не сьогодні. Поки ще рано…