Рома Аріведерчі - Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі

Кілька діб цього  зудіння й принизливого стояння під душем і туалетом на очах будь-кого, хто пройде повз, і я здався. Ну тобто вирішив, що викраду пару, поховаю на тому острівці, посаджу  трояндовий кущ, і далі все одно, що зі мною буде. Мабуть.

Операція з викрадення пари пройшла навдивовиж спокійно і буденно.

Бо всі тепер сидять і фармлять або стейкають. І тішаться, як розбагатіли ще на пів відсотка, а не вештаються по коридорах. А ще - виясняють взаємини і влаштовують сцени, бо пари розпадаються і створюються зі швидкістю гірської лавини.

Тому нікому не було жодної справи до того, як я в супроводі невидимої адептки якимись дивними шляхами блукав рано вранці академією.

Бідолашна адептка, з головою якої ставало все гірше після міжсвітового стрибка, керувала своїм уявним другом Чмонею. І я уже вирішив, що зараз просто перенесуся в кабінет Ружени, бо так можна і місяць блукати.

- Ми не на екскурсії адептко. Пропоную...

Але тут вона зупинилася посеред чергового коридору. Я це помітив по тому, як ослабла невидима нить прив’язки, бо секретарка ж була невидима. І раптом стіна відсунулася, і ми опинилися перед тим самим столом, у шухляді якого лежала моя бідолашна пара.

- І що? - спитав я. -  Шухляду ж ніхто, крім володарки замка не відчинить.

- У відповідь на мій скепсис шухляда безгучно відсунулася, маленька зелена шкіра піднялася в повітря і зникла, прив’язка ослабла ще більше, а потім до моїх ніг впала родинна шийна прикраса - доволі гучно, бо кіло щирого золота, то все ж кіло. І стіна переді мною миттєво стала на місце, в ту ж мить пролунала тривога.

І от уже переді мною стоїть Фон, а незабаром і Ружена.

Уявили як це збоку виглядає - я тут,  тіла немає?

І хоч Ружена сама казала, що нема тіла - нема діла, але я через пів години сиджу у найвищій башті академії з наказом добре подумати й віддати речовий доказ і адептку. Інакше суд присяжних, а драконів присяжні недолюблюють. В руках у мене красива пектораль з майстерно деталізованим тваринним орнаментом, в голові жодної думки, крім

- Обдурила. Мене обдурила якась закудлана адептка-першокурсниця.

Чесніше буде зізнатися -  сам дав себе обдурити, хоча там все було очевидно і прозоро. Як я міг повірити й танцювати під її дудку, де була моя голова? Це просто якась ганьба.

І холод, крижаний космічний холод. То, мабуть, тому, що башта продувається всіма вітрами. І настає зима.

Так пройшов тиждень. Я сидів на зубцях башти в першій іпостасі, чим лякав містян, які про драконів щось чули, але не розуміли, наскільки вони нецікаві для нас. У них нема золота або коштовного каміння, вони малоїстівні і неосвічені. З ними й поговорити нема про  що.

Навіть адептка Тян була цікавішою за них, гадина така. 

Я з великими труднощами повертався до  людської подоби, коли мене випускали з башти на лекції й бойовку. Там я ганяв адептів до посиніння. Не мого звісно, а цих невдах. І навіть друг  Фон намагався на мене вплинути морально й натиснути на больові точки типу совісті, гордості та жаги збагачення.

Але Фон ішов фоном, якщо ви розумієте, про що я.

Бо все неправильно.

Як глянути - наче в королівстві настало щастя чи хоча б добробут. Всі тепер спокійні за свій кусень хліба з маслом, доброзичливі й чемні. 

Новостворені пари відчувають першу закоханість, в повітрі розлито трояндовий аромат, хоча насувається зима. Академічний вісник переповнений віршами й звітами про успіхи, три моделі магоботів, одну з яких розробив я, а дві десь вкрав Фон, уже можуть самі фармити, тільки підкидай крихітної магії і трохи золота.

Навіть Марія, створена саме для зняття негативу і зменшення агресії адептів, уже тиждень сидить в повному комплекті. Навіть очі не виколоті.

І я живий. 

Досі. 

Хоч не можу їсти й спати. Та нам, драконам, це не важливо, коли ми позбавлені пари. І холод неважливий. Я всю ніч нарізаю ідеальні кола над верхівкою башти, дивлюсь у небо з чужими сузір’ями.

Чи хочу померти? 

Чи хочу жити?

Мені однаково.

А от чого я насправді хочу - зловити цю зрадницю, цю ошуканку, цю адептку, секретарку цю, і стиснути пазурі на її тонкій шиї.

- Пане ректоре , у вас нема чим присвітити? - раптом чую ненависний голос. - А то ніч хмарна, не бачу, скільки ще дертися на цю гадську башту.

- От я комусь зараз присвічу! - сідаю на вершечок шпилю, нахиляюся вниз і не бачу нікого й нічого.

Поздоровте мене. 

Глюки на ґрунті стресу, зради й втрати найдорожчої істоти. 

- Дякую, пане ректоре. А тепер приберіть голову, я зараз.

Мне кидає в жар. Навіть холод відступає перед моїм божевіллям або чиєюсь наглістю.

А голову не прибираю. Хіба є сенс слухати вимоги зрадниць, які вже раз підвели мене під арешт і суд присяжних?

Тим більш поради від глюка.

Щось боляче щипає мене за повіко. Аж сльоза витекла з ока. 

- Пане ректоре, от не треба ще й обливатися. Тут і так холодно. А мокрою - то зовсім погано. Зараз стіна вкриється льодом, я послизнуся й впаду.

- З глюками не спілкуюся. Особливо з такими зрадливими й підступними.

- Правда? Як скажете. Тільки чого це я глюк? Чмоня, до мене. Не смій кусати пана ректора. Я зараз вб’юся, присвіти хоч ти.

- А того ви глюк, адептко, що ми розмовляємо всередині моєї голови. Ясно?

- А, тепер ясно, пане ректоре. У вас талант все пояснювати коротко й доступно. Чмоня, досить. Далі я сама.

- Я вам не Чмоня, адептко. І це, мабуть,  дуже складний випадок - розмовляти зі своїми глюками, які розмовляють зі своїми глюками.

- Мабуть, пане ректоре. У вас аналітичний склад мислення й ви завжди в наукових проблемах. Я вам не заздрю. І собі теж до речі. Стільки думати про те, що не має практичної цінності - то здуріти можна.

- Це була образа,адептко? То ви можете здуріти, як подумаєте про щось таке, яке не дає користі особисто вам і одразу. А не я.