Єва Басіста - Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста

Глава 10.3

У мене є колюча та приголомшлива здогадка, що це може бути, але не хочу навіть про неї думати, а тим паче розглядати - не почне ж пропонувати стати третьою в ліжку?

Хоча знаючи запал Діанки, то можна і на таке нестандартне прохання розраховувати. Але ні! Вона не стане цього робити, бо знає, що досвіду у мене нема, а тому буду їм там лише заважати…

Утім від такої думки ніяково. Мабуть, отой Петя трішки збоченець.
Зараз сидить думка, що всі чоловіки в сексуальному плані трошки "тойво".

Петі треба когось третього для перчинки, а Липовському подавай на  таці тільки молоденьких, які готові на секс без правил та обмежень.

Цікаво, що я навіть не знаю скільки йому років. Десь у районі сорока… А точна цифра? А хіба це мене має турбувати? Через чотири місяці попрощаємося.

- І що ти надумала? - питаюся у подруги, помічаючи боковим зором, що  хлопці, які проходять повз магазину, хтиво таращаться на мене.

- А як ти думаєш? - горять її карі очатка веселощами.

- Сподіваюся, не запросиш у ліжко? - обережно питаю, і обертаюся до молодиків. Вони стоять та дивляться, а коли помічають, що їх «спалили» на зиркані, то одразу тікають - боягузи.

Подруга топиться в сміхові. Просто вибухає ним. Ну значить не секс. Це вже добре.

- Адко, ти мене вбила… Ти ж моя подруга… Я ніколи в житті не стану тобі пропонувати подібне.

- Таке тішить… А що тоді ти надумала?

- Та думала запропонувати у четвер піти до клубу. Я, ти, Мар'янка, Інна…

- Мар'янка мене дратує, - одразу уриваю її. - Ти знаєш, що вона колись розповідала за моєю спиною?

- Що ти начебто спала з викладачем, аби він тобі п'ятірку намалював у заліковці?

Позитивно махаю головою та згадую, як Мар'яна рясно сіяла цю дурницю університетом, мов вітер насіння бур’яну городом. А коли я притиснула її до стіни та запитала, що за справи, то вона прикинулася дурненькою та сказала, що нічого не знає… І взагалі, що я сама собі таке придумала та повірила в це! Корова руда!

- Тю, так всі знали, що то дурні плітки були… І ми вже закінчили університет, аби зараз думати про подібне.

- Їх тоді пів року на кожному кутку крутили, мов якусь хайпову пісню.

- Не драматизуй.

Я мовчу. Ображаюся. Сідаю на диван та хмурюся.

- Добре, не кликатиму Мар'янку. Так згода?

Закусую губу. Ну так згода… Але є одне але, і його звати Липовський. Він же не сповістив, коли точно повернеться. Ось скажу Діані «так», а він такий потім:

- До мене на шосту.

- Я тільки в четвер в обід зможу сказати чи вийде піти, -  мовлю подрузі, яка сидить біля мене.

- А чому? У тебе якісь справи?

- Угу.

- Які? - допитується.

- Та не дуже важливі, - тікаю від прямої відповіді.

- Ну якщо не важливі, то забий на них та пішли до клубу.

Тисне на мене. А я не знаю, що відповісти. Треба бігом щось придумати. Адо, думай! Напруж мозок!

- Чи в тебе має бути побачення з дуже пристрасним хлопцем про якого ти мені, любо подруго, чомусь не розповідаєш, - стискує губи та різко відгортає волосся з плечей. – І хто тобі таке на шиї залишив? М?

Я перестаю дихати та покриваюся багряними плямами. Не можу сказати правду.

- Адо, я чекаю, - з цікавістю розглядає "подарунки" Олександра. - І не жалів же сил… А мені таке ніхто не робив, - додає зі заздрістю. – Пристрасний парубок.

- Ну… Він.. Я…

Реально навіть близько не маю поняття, що казати. То ж не ляпну правду:

- Діано, тут така справа - треба було брата рятувати та мені довелося зв'язатися з одним мільйонером, який на декілька місяців викупив моє тіло за двісті тисяч баксів!

Ахах… Така проста відповідь.

- Ти заснула? - штовхає у плече вона.

- Ні… Я просто зараз не можу сказати, хто він.

- Чому? Він якась важлива птаха? – підіймає брівки. - Син мільярдера? Да?

- Ні, - мотаю головою. - У нас зараз все складно.

- Ясно… Слово "складно". Йди від нього, якщо все так. Нема чого витрачати свій час на нього… Не скажеш, хто він?

- Пізніше.

- Ловлю на слові… Але видно це "складно" дуже пристрасне. Щось було?

- Не дійшло, - розумію нахил питання, і згадую його поцілунок, що зараз аж губи печуть…

- А як так? - ледь не скрикує на весь магазин. - Що ви тоді робили? Радіо слухали?

- Діано! - тихо гримаю. - Довкола люди!

- Ну як вас не могло дійти до ліжка? - пошепки скрипить та викочує очі.

- У мене місячні були, - трішки брешу, бо все могло статися в суботу, але зараз нема різниці.

- Не пощастило.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍