Наталія Ольшевська - Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська

- Ти чудово впорався. Залишилося сісти у сідло. Далі розкажу про команди. Став ногу в стремено, хапайся за сідло та перекидай іншу ногу через коня, - вправно виконує мої інструкції. – Другу ногу прилаштував?

- Так, - смикається в сідлі від чого і тварина починає нервувати.

- Візьми у руки вуздечки. Не притискай шенкель, - вказую на відповідну частину ноги,  - до боку коня, саме ним виконуються усі команди. Тримай спину рівно. Чому ти йорзаєш? Сідло незручне?

- У мене питання, - переводить на мене погляд. - А яйця мені куди подіти? В кишеню покласти чи ти потримаєш?

- Нічого з ними не трапиться, - закочую очі, - сядь рівніше. Дивися прямо між вухами коня, - сідаю також у сідло та підводжу Гермеса ближче, - щоб він почав рухатися, легко натисни на боки тварини; щоб повернути праворуч чи ліворуч – тисни на відповідний бік і легенько потягни потрібну сторону вуздечки.

- Шаблонної сцени з фільмів не повториться, де хтось вперше сідає на коня, а він мчить на всій швидкості вершника у захід сонця? Де у неї гальма?

- Не буде, - посміхаюся. – Зупинишся так само, як і рушав, потягнеш за вуздечку з обох сторін. Головне – роби усі рухи плавно.

- Моя смерть буде на твоїй совісті, - бурчить, але Луна починає йти вперед. Рушаю також.

   Декілька хвилин їдемо мовчки.

- Чому саме кінний спорт? – порушує мовчанку.

- Батьки так вирішили, - знизую плечима, - але мені сподобалося. Не захотіла змінювати на щось інше, тому що альтернативою була балетна школа.

- Я б подивився на тебе в тих колготах, - грає бровами. - Університет?

- У батька ресторанний бізнес. Маю розвивати сімейну справу.

- А сама ти чого хочеш? – запитує серйозно.

- Я не думаю про це. Моє життя давно розплановане, Адаме. Навчання дається не надто складно, тому…

- Чому ти не чиниш опір? – обурюється. – Так не можна, Каміло. Ти не живеш для них. Чи твої батьки не розуміють, що дітей народжують не для того, щоб зробити їх черговим бізнес-проєктом? Ти маєш повне право робити те, чого сама хочеш, а не бути зручною для когось.

- Ти завжди робив те, що сам хочеш? – дратуюся. Я не можу чинити інакше, мене вчили бути слухняною та вдячною усе життя. Батьки краще знають, що потрібно їх дітям.

- Не завжди. Але навчився.

- Ти казав, що був за кордоном три роки. Розкажеш? – вирішую змінити тему.

- Май на увазі - ця розмова незавершена. Немає чого розказувати. Після розлучення батько живе у Данії, працював з ним. Ну й досі працюю. Віддалено. Набридло – повернувся.

- А з університетом як так трапилося?

   Адам декілька секунд мовчить, наче вагається, але таки відповідає:

- Був конфлікт з матір’ю, кинув навчання та поїхав до батька. Після бою з твоїм братиком між місцем, де небо в клітинку, і універом – вибрав друге. Хоч і мало чим відрізняється, мабуть. Ні, різниця таки є, - кривить губи у посмішці, - там не було б тебе.

   Червонію під його поглядом та мовчу. Ще деякий час прогулюємося під більш невимушені розмови про улюблені фільми та місця, де бували. Відчуваю неймовірну легкість, уся напруга, яка охопила зранку, відпускає і я найбільше в світі не хочу, аби цей день закінчувався.

***

-У мене дещо твоє, забереш? – запитує, коли підходимо до його мотоцикла.

- Ти про що?

- Твій плащик. Зайдеш на чай? Моя черга вгощати, - підходить ближче, нахиляється та цілує в шию. Тілом миттєво розбігаються мурашки.

- До тебе додому?

- Угу, - бурмоче біля вуха, - я ж не тримаю його в університетському гардеробі.

- Не впевнена, що це вдала ідея, - міцніше хапаюся за плечі хлопця. Якщо він і далі продовжить катувати мене цілунками, я точно не встою. Та й чи потрібно?

- Боїшся? – відсторонюється та пильно вглядається в очі. – Я ні до чого тебе не змушуватиму, але й відбиватися не буду, раптом ти сама на мене накинешся, - клацає по носі та відпускає.

   Вагаюся кілька секунд та приймаю рішення. Можливо, шкодуватиму, але впевнена, що пожалкую ще більше, якщо не погоджуся.

***

- Проходь, - відчиняє переді мною двері та пропускає вперед. – Капців для гостей у мене немає. Чай? Екскурсія? Оргазм? – грає бровами, коли знімає куртку та взуття. Роблю те ж саме. Набираюся сміливості, підходжу впритул, обвиваючи його шию руками, та вимовляю:

- Останнє, - перша торкаюся його губ, але Адам відсторонюється.

- Краще не жартуй так, Клементинко, мені й так вежу зносить.

- Я не жартую, - подаюсь вперед і знову цілую.

   Цього разу Адам не пручається. Відкриває губи та відповідає на поцілунок. Підхоплює під сідницями, змушуючи обвити ногами його талію, та, не зриваючи поцілунок, кудись несе. Що це спальня розумію лише тоді, коли опиняюся на широкому ліжку.

- Впевнена? Ще є шанс зупинитися, - хрипить, нависаючи зверху. У живіт впирається його твердий член, відчуття якого посилює збудження.

   Тягнуся до низу його джемпера та запускаю руки під одяг, відчуваючи під долонями гладку шкіру та міцні м’язи. Від моїх дотиків Адам прикриває очі та починає частіше дихати.

- Впевнена, - тягну руками вгору край кофти, яку він перехоплює, швидко стягує через голову та відкидає в сторону.

   Жадібно розглядаю оголений торс. Пальці поколює від бажання доторкнутися до його тіла, але Адам не дає цього зробити. Підіймається з ліжка та знімає свої джинси, лишаючись лише в чорних боксерах у яких ще більше помітно, наскільки він збуджений. Сідаю та розстібую свої штани.

- Я сам, - зупиняє, помічаючи мої рухи.

   Сідає поруч та нестерпно повільно тягне змійку на блузці вниз, стягує з плечей та відкидає в сторону. Те ж саме робить зі штанами.