Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

— Здається, Мишкові ти подобаєшся, — тихо шепоче вона, відчиняючи двері салону.

— Мамо. Він просто старається бути люб'язним, — сміюсь, дивлячись на неї.

— Саме так, — підморгує жінка і йде до білосніжних суконь, виставлених в ряд на манекенах.

У салоні ми проводимо близько двох годин. Я думала, що вибір весільної сукні — це дуже важка справа, а мама впоралася всього за двадцять хвилин. І всі мої переконання, що сукня повинна бути шикарною, з корсетом, в підлогу, не знайшли її підтримки.

Навпаки, вона вибрала приталену, білу сукню, трохи нижче коліна. Рукави-ліхтарики драпіровані ніжним мереживом, бюст підкреслює V-образний виріз, а позаду невисокий розріз.

Сукня гарна, ніжна, стримана, але ж...

А ось подальші півтори години ми витратили, щоб обрати для мене одяг.

— Мамочко, а може, ми ще тобі сукню подивимося? — завалююсь на милий, м'який диванчик, на якому сидить мама, поки я вже вкотре переодягаюся.

— Ні, ні. Для себе я вже все підібрала.

— Ну, мамо... Це ж якось занадто просто, — кидаю погляд на вибір жінки.

— Доню, я вже була заміжня. І сукня в мене була, і фата. А зараз я хочу просто тихого щастя.

Видихаю, стараючись змиритися з тим, що жінка зробила свій вибір, і розглядаю цілий ряд вечірніх суконь, різних кольорів і фасонів.

— Нічого не подобається? — усміхається мама.

— Не знаю... Нічого не сидить так, як би хотілося. Всі сукні такі гарні. Може, це зі мною щось не так? — опускаю очі  в підлогу.

— Люба, все сидить ідеально.

Вона підіймається та дістає коротку, дизайнерську коктейльну сукню  з пишними, прозорими  рукавами та пишною спідницею. 

Сукня виконана з гіпюру, з квітковим візерунком і паєтками, завдяки чому модель іскристо блищить та переливається під променями світла. Корсет прикрашає фігурний квадратний виріз спереду та широкий оксамитовий поясок на талії. 

Це незвичайно гарна сукня. Мила та дуже ніжна, кольору айворі. І сіла на мою фігуру ідеально.

— Боже, донечко. Яка ти красуня. І така вже доросла, — охає мама, підходить до мене та обіймає зі спини.

— Ми обидві красуні, — торкаюся її теплих рук.

Мобільний мами починає дзвонити, і вона повертається до дивану, дивиться на екран — і на її обличчі з'являється усмішка.

Зрозуміло, дядько Андрій.

— Люба, я повернуся через хвилину, а ти просто дивовижно виглядаєш, — швидко вимовляє жінка і залишає мене в залі саму.

Розвертаюся до дзеркала і розглядаю себе ще раз з ніг до голови. Торкаюся пальцями пишної спідниці та кручусь, розглядаючи мерехтіння неймовірної тканини.

Ще один оберт — і я зависаю, глибоко втягуючи повітря. Навпроти мене стоїть Роман. Він дивиться, не відводячи погляду, здається, навіть не кліпає. Глибоко дихаю, зазираючи в очі хлопця, і стискаю руками поділ сукні.

— Що ти тут робиш? — видаю на видиху. Роман кліпає кілька разів і голосно ковтає.

— Прийшов відвезти вас додому. Батьку терміново машина знадобилася, ось і зателефонував мені.

Розвертаюся до дзеркала і закочую очі. Невже не можна хоча б один день не псувати появою цього ненормального?

— Донечко, нас додому відвезе Роман, — у зал заходить мама.

— Угу, — мугикаю під ніс.

— Ой, ти вже приїхав? Почекаєш нас ще кілька хвилин? Ми вже все вибрали, — з усмішкою звертається вона до хлопця.

— Звісно, — сама доброта, блін.

Швидко повертаюся до роздягалки та  знімаю сукню, натягаючи свій одяг. Коли виходжу, мама з Роман про щось мило бесідують.

Що це з ними? А точніше, що з Монастирським? Чому він поводиться так доброзичливо?

— Усе, можемо їхати, — перериваю їхню розмову, нагадуючи про свою присутність.

— Чудово, доню. Поїхали.

Йдемо до каси, мама все оплачує карткою, яку їй вранці залишив дядько Андрій, і вже збираюся забрати пакети, як мене випереджає Роман.

— Я понесу, — промовляє хлопець, кидаючи на мене спокійний погляд.

— Дякую тобі за допомогу, — мило вимовляє мама.

Та що це з ним?

Додому ми їдемо разом. І зараз Монастирський мені здається абсолютно нормальною людиною. Це так дивно.

Чому його ставлення до нас так змінилося? Можливо, він просто щось задумав... Мозок підкидає варіанти, щоб пояснити поведінку хлопця.

У будинок наші пакети також заносить Роман. Біля сходів я забираю свої речі та швидко йду до кімнати. Чую позаду тихі кроки — і хочеться втекти.

Пришвидшую крок і ховаюся за дверима. Вже видихаю, думаючи, що зараз я в безпеці, але у двері стукають.

— Ясю, це я. Можна увійти? — чую голос Романа.

Він питає дозволу?

Я що, в паралельній реальності?

Роблю глибокий вдих і повільно прочиняю двері. На порозі стоїть Монастирський. Руки засунуті в кишені темних джинсів, широкий, грубий бомбер світлого кольору робить хлопця ще більшим.