Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 10.2.

Ян

Ранок починається не з кави...

Ранок починається з дикого коктейлю криків: обурених криків Ніка впереміш з непереведеними матами арабською від Емми.

— Трясця вашій матері! Дайте поспати! — кидаю з розмаху подушку, аби вони замовкли ще на пару годин. 

Не розплющуючи очей, рукою намагаюся намацати Мію, але на мене чекає чергове розчарування — найближчі сантиметри вузького ложа порожні.

— Ян, підйом! — несамовитий крик з ляскотом над самим вухом моментально підриває мене з ліжка.

— Емма, якого хєра? — нерозуміючи потираю сонні очі, дивлячись на її розлючену фізіономію.

— Твоя принцеса зникла!

— Стій. Про кого ти говориш? — мій мозок ніяк не хотів повертатися з приємних в обіймах Морфея і повільно перетравлював інформацію. — Мія, чи що?

— А в тебе багато принцес? Дідько, Ян, не тупи.

— Біля ставка дивилися? — схопившись на ноги, ще раз озираюся на ліжко, щоб остаточно переконатися, що Мії там немає.

— Нік пішов перевірити. Але ми вже все облазили!

— Чого ж ти одразу не розбудила?

Практично сліпий від злості та страху за Мію я вибігаю надвір і, примружившись від яскравого сонця, уважно оглядаю його. Старий садовий стіл з трухлявою лавкою, перекошений туалет, колодязь, виноградник, город...

Мії ніде не було...

Невже пішла через те, що сталося цієї ночі? Блд. Оце я дебіл! Потрібно було все-таки нормально заспокоїти і поговорити з нею. Вона мабуть накрутила собі фігню дівочу. І засмутилася.

Хоча, може їй погано стало? Вона ж так хвилювалася за незаплановану вагітність. Підбіг про всяк випадок до криниці і вдивився у темну воду. Ніфіга не видно.

Поспіхом опустив ланцюг із відром і кілька хвилин таранив ним дно. Нема її там. Слава Богу.

Приклавши титанічні зусилля, щоб заспокоїти серце, яке шалено калатало, почав думати логічно. Машина на місці, та й не факт, що вона вміє взагалі водити її. Можливо, пішла до села? 

Це ж дівчина-загадка. У її тихому вирі такі чорти водяться, що навіть уявити складно, чого від неї ще чекати.

— Біля ставка немає, та й утопитися вона не могла, — перебив мої роздуми Нік. Зустрівшись з моїм застережливим поглядом, додав трохи тихіше:

— Там зовсім мілко.

— Може, її чоловік забрав? — підійшла Емма. — Ну як крізь землю провалилася, — пробурчала вона, широко розмахуючи руками.

— Еммо, — процідив з ненавистю від згадки про цього багатого упиря, — якби Яворський сюди прийшов, від нас би місця живого не залишилося. Особливо від тебе. Повір, він не гидує і жінку вдарити.

— Так, я в курсі, — видихнула Емма розчаровано, — тоді де ж вона?

— Ну а я звідки знаю! — розлютився від власного безсилля, відфутболюючи камінчик з трави. — Коли ви прокинулися? — гаркнув до затихлої парочки.

— Ненабагато раніше, ніж ти, — кидає абсолютно спокійно Емма, — я гадала, що вона в туалеті. Або просто зайнята своїми справами.

— Якими блд, Емма, справами? — заревів від несподіваної тупості. — Ми в дупі країни перебуваємо. Без зв'язку та світла. Які в неї тут до біса справи?

— Чого ти репетуєш? — підняла Емма на мене скривджений погляд. — Між іншим, це твій затуп.

— Ян, ти і справді заганяєшся, — втрутився Нік, — тим більше, після ваших шпілі-вілі, міг би й придивитися за нею. 

— Нік, блд, востаннє попереджаю! — я зиркнув спідлоба. — Це взагалі не твоя справа!

— Тепер це спільна справа, — пирхнув брат, схрестивши руки на грудях, — нема чого нас робити винними. Знайшов з ким трахатись...

Закінчити докір я йому не дав. За кілька кроків скоротив між нами відстань і різко схопив Ніка за комір футболки.

— Стеж за язиком, — я прочеканив із погрозою в голосі.

— А то що? Вдариш? — спитав він із викликом, вдивляючись уважно в очі.

— Так, заспокоїлися обидва! — влізла між нами Емма. — Знайшли через що сваритися. Зараз ми її знайдемо. Куди вона подінеться.

— А ніхто й не свариться. Просто братик так і не навчився думати, перед тим, як говорити, — відпустивши його, я сплюнув убік і швидкою ходою попрямував до воріт.

— Стривай, — наздогнавши мене, Емма міцно схопила за руку. — Ти в село? Ми з тобою.

— Еммо, наша трійця приверне надто багато уваги, — холодно припинив її, вириваючись із її захвату, — до того ж Мія може повернутися. Чекайте на неї вдома.

— Гаразд, — поспішила вона погодитися, — не гнівайся на Ніка. Адже він не зі зла сказав.

Поплескавши мене по-дружньому по плечу, вона спритно повернулася до брата. Той лише підбадьорливо моргнув і пошкутильгав у будинок.

Я озирнувся. Це ж навіть не село, хутір якийсь… Ну точно в самій дупі країни ховаємося.

Впевнено попрямував уперед ґрунтовою дорогою. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍