Віктор Суворов - Спецназ

– Що буде, якщо хтось із них потоне? - запитав я офіцера спецназу.

– Якщо хтось потоне, то це означає, що він недостатньо добрий для спецназу.

Це означає, що він недостатньо добрий для спецназу. Це речення виражає цілу філософію бойової підготовки. Старі солдати передають її молодим, які сприймають це як жарт. Але дуже швидко вони виявляють, що ніхто не жартує.

Бойова навчальна програма для спецназу вироблена згідно з рекомендаціями провідних експертів Радянського Союзу з психології. Вони встановили, що в минулому навчання проводилася неправильно, ґрунтуючись на принципі руху від простого до складнішого. Солдата спочатку вчили стрибати з невеликої висоти, укладати свій парашут, правильно приземлятися і так далі з подальшим навчанням з виконання справжніх стрибків з парашутом. Але чим довший процес попереднього навчання, чим більше солдата змушують чекати, тим більше він починає боятися стрибати. Досвід, набутий у попередніх війнах, також показує, що резервісти, яких навчали тільки кілька днів, а потім кинули в бій, у більшості випадків діють дуже добре. Їх іноді дуже мало навчали, але в них завжди було достатньо мужності. Доведено, що це протиріччя також істинне. Під час Першої Світової Війни кращі російські полки стояли в Санкт-Петербурзі. Вони охороняли імператора та їх навчали для дій тільки в найбільш критичних ситуаціях. Чим довше тривала війна, тим менше прагнули охоронні полки битися. Війна тривала, перетворюючись на безсовісне шахрайство, але, врешті-решт, зросла ймовірність її швидкого закінчення. Щоб завершити її Імператор вирішив використовувати свою охорону...

Революція 1917 року не була революцією. Це був просто переворот, здійснений гвардійцями всього лише в одному місті величезної імперії. Солдати більше не хотіли воювати, вони боялися війни і не бажали даремно помирати. В країні була велика кількість партій, кожна з яких підтримувала війну до кінця, і лише одна з них закликала до миру. Солдати довірилися саме цій партії. Тим часом, полки, що билися на фронті, понесли величезні втрати, і їх моральний дух був дуже низький, але в них і помислів не було розбігтися по домівках. Фронт звалився тільки тоді, коли впала центральна влада в Санкт-Петербурзі.

Партія Леніна, що захопила владу в такій величезній імперії за допомогою багнетів наляканих тилових гвардійців, зробила правильні висновки. Сьогодні солдатів довго в тилу не тримають і вони не проводять багато часу в навчанні. Розсудили, що більш мудро буде кинути молодого солдата прямо в битву, перевести тих, хто залишиться живий, у резерв, поповнити свіжими резервістами і - знову в бій. Назва «гвардійці» надалі присвоювалася тільки в бою і тільки тим підрозділам, які несли важкі втрати, але продовжували битися.

Збагнувши ці уроки, командири ввели й інші зміни в методи бойового навчання. Ці нові принципи, в першу чергу, були випробувані на спецназі і дали добрі результати.

Найбільш характерна риса в навчанні молодого солдата спецназу - це не дати йому часу подумати про те, що перед ним. Він повинен зустрічатися з небезпекою, страхом і неприємностями несподівано та не маючи часу, щоб злякатися. Коли він подолає цю перешкоду, він буде пишатися собою, своєю відвагою, рішучістю і здатністю ризикувати. І, відповідно, він не буде боятися.

Неприємні несподіванки завжди чекають солдата спецназу на першому етапі його служби, іноді в найбільш непередбачуваних ситуаціях. Він входить у навчальну кімнату, а йому кидають на шию змію. Він піднімається вранці і зістрибує з ліжка, щоб раптово виявити величезного сірого щура у своєму чоботі. Увечері в суботу, коли, здавалося б, весь важкий тиждень позаду, його хапають і кидають в маленьку тюремну камеру з оскаленим псом. Перший стрибок з парашутом теж пов'язаний з несподіванками. Досить короткий курс інструктажу, потім у небо і - прямо - геть з люка. А якщо він розіб'ється? Звичайна відповідь: він не добрий для спецназу!

Пізніше солдат пройде повне навчання, як теоретичне, так і практичне, яке включає способи боротьби зі змією навколо шиї чи щурами в чоботі. Але зате солдат іде у свої навчальні класи без якого б то не було страху перед тим, що там відбудеться, тому що більшість найстрашніших речей вже позаду.

Одним з найважливіших аспектів повної бойової підготовки є техніка виживання. У Радянському Союзі є маса місць, де немає людей на тисячі квадратних кілометрів. Метод полягає у викиданні невеликої групи з трьох або чотирьох осіб на парашуті в абсолютно незнайоме місце, де немає людей, немає доріг, немає нічого, крім сліпучого снігу від горизонту до горизонту або пекучих пісків, що тягнуться наскільки бачить око. У групи немає ні карти, ні компаса. У кожного є автомат Калашникова, але всього лише один патрон боєзапасу. До того ж, кожен має ножа і лопатку. Постачання їжею мінімальне, іноді немає взагалі ніякого постачання. Група не знає, скільки доведеться йти: день, п'ять днів, два тижні? Люди можуть використовувати свій боєзапас, як хочуть. Вони можуть вбити оленя, лося або ведмедя. Цього буде достатньо для всієї групи на тривалу подорож. Але що, якщо нападуть вовки, а боєзапас закінчився?

Щоб зробити заняття з виживання більш реалістичними, група не бере з собою радіопередавача і вони не можуть передати сигнали лиха, що б в групі не сталося, поки не зустрінуть перших людей на своєму шляху. Часто все починається зі стрибка з парашутом в найбільш неприємних місцях: на тонкий лід, у ліс, на гори. У 1982 році три радянські військові парашутисти здійснили стрибок у кратер вулкана Авачинськ. Перш за все, їм треба було вибратися з кратера. Два інші радянські військові парашутисти кілька разів починали навчання з приземлення на вершину Ельбрусу (6642 м). Успішно пройшовши весь маршрут виживання, вони виконали те ж саме на найвищих горах Радянського Союзу - на піках Леніна (7134 м) і Комунізму (7495 м).

В умовах, що існують сьогодні в Західній Європі, стають необхідними інша поведінка та інші навчальні методи. Для цієї частини підготовки солдатів спецназу одягають в чорні тюремні костюми і викидають вночі в центрі великого міста. В цей же час місцеві радіо та телевізійні станції повідомляють про те, що група особливо небезпечних злочинців втекла з місцевої в'язниці. Цікаво те, що в Радянському Союзі публікувати такі повідомлення в пресі заборонялося, але вони могли з'являтися на місцевому радіо і телебаченні. Населення, яке отримує тільки малі крихти інформації, таким чином, лякають злочинцями-втікачами , про яких циркулюють всякого роду фантастичні історії.

«Злочинцям» наказано повернутись у свою роту. Місцевій поліції і військам