Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

— Спокійно. Елен була тоді неповнолітньою, і все давно травою поросло.

— У чому її звинуватили?

— Вандалізм, бійки, наруга над могилами, жебрацтво. Витівки в стилі панків із собаками. Коли вона померла, її вже зняли з обліку.

Корсо опустив очі: він досі навіть не торкнувся їжі. Неспокій, недосипання… До того ж сонце, спека, бряжчання столового приладдя, гарчання машин — усе, що справляло приємність, коли сидиш улітку на терасі кав’ярні в Парижі, раптом проймало млостю. Йому тепер кортіло покінчити з усім якнайшвидше:

— А розшифровки?

— Тільки-но отримала. Ще не встигла розібратися з ними, але телефонні дзвінки припинилися близько 13:30. Потім вона не відповідала.

— Кому телефонувала востаннє?

— Якомусь Патріку Зернгардту. Дрібному торговцю травою на станції метро «Сталінград». Я негайно відправила туди хлопців з вулиці Луї-Блана. Вони займуться ним. Ми з Людо беремося за телефонні дзвінки.

— Ні, Людо, візьми на себе особистий щоденник.

Тулузець аж підстрибнув.

— Тобто?

Корсо тримав зошит у торбинці для конфіскованих речей. Поклав його на стіл.

— Перед тим, як передати його до КО, зроби ксерокопії та знайди мені всіх коханців, згаданих на цих сторінках. Є імена й дати. Не так уже й складно.

Людо неохоче взяв пластиковий мішечок у руки.

— Думаєш, злочинець — один із них? — пробурмотів він.

— Нічого я не думаю, але мене цікавить кожний, хто наближався до потерпілої з метою сексу.

— А я? Продовжую обхід сусідів? — запитала Сток.

Вона вже ум’яла омлет і тепер, запхавши руки в кишені, зручно вмостилася на стільці; перед нею на столику стояв третій келих вина. За звичних обставин Корсо кинув би їй: «Не поспішай», — але це була неділя й до кінця дня ще далеко.

— Ні, — проказав він і відкрив портфель. — У мене для тебе є дещо.

Він витягнув копії сторінок скетчбука й пояснив кількома словами, звідки вони. Зображення передавали з рук у руки мовчки — здавалося, тиша накрила їх скляним ковпаком, крізь який не пробивався гамір набережної.

Ніхто з них навіть не сумнівався: на шкіцах зобразила танцівниць і краяла обличчя жертв та сама рука.

— Ви впізнали танцівниць із «Сквонка». Сток, тобі треба визначити особи всіх решти. Їх треба якнайшвидше захистити.

Усі закивали. Корсо повернувся до Барбі — йому з голови не йшла історія про соціальні притулки й названі родини.

— Знайди тямущих стажистів — хай займуться минулим обох потерпілих. Мені потрібні імена, адреси, дані про судимість усіх працівників соціальної служби, випадкових батьків, учителів, у яких вони навчалися.

— На це піде багато часу.

— От і чудово, до вечора впораєшся.

— Авжеж, — пожартував Людо. — Відомий серійний убивця-викладач, правильно?

— Спитай у родичів жертв Еміля Луї[50], чи їм так само смішно.

Поліціянт аж скоцюрбився за келихом пива «Kronenbourg 1664».

Корсо підвівся й жбурнув купюру на стіл.

— Пригощаю.

— Ти куди? — запитала Барбі.

— Повертаюся до офісу. Підіб’ю підсумки всього, що маємо.

— Але ж це швидко можна зробити, — поглузував з нього Людо.

— Стули пельку. Крішна на місці?

— Він уже скасував відпустку, але сьогодні його там немає, — відповіла Барбі.

— Зателефонуй йому. Чорт забирай, треба, щоб усі були в бойовій готовності!

29

У порожніх кабінетах 36-го навряд чи хтось побачив, як бригада закотила рукави й ревно стала до роботи. Ані живої душі, ані звуку в коридорах. Де всі поділися? Сонце зазирало у вікна й кидало скісні промені, ніби натякало: у такий день годі сидіти в чотирьох стінах, гайда надвір.

Корсо примарилося: поліціянти, які мали виїхати за кілька місяців з будинку № 36, тепер ніби вже залишили приміщення, запакувавши речі. Він не знав, чи прийдешній розгардіяш вийде їм на добре: сам він завжди з легкістю пересувався з місця на місце, адже рух — запорука здоров’я. Але подейкували, що нова будівля розміщується десь поблизу кільцевої магістралі, на задвірках XVII округу. Не надто надихає.

Він запарив каву, зачинився в кабінеті — уже звик замикати двері до свого барлогу на ключ, навіть (і передусім) коли всередині був сам.

Аж ось задзеленчав мобільний.

— Ти мені чотири рази зранку телефонував, що трапилося?

Емілія ляскала словами, як клавішами старої друкарської машинки. Корсо розумів, що не може спитати в неї прямо в лоба. Вона була надто близько, надто міцну відсіч могла дати.

— Я лише непокоївся.

— За що, власне?

— Усе гаразд у Варні?

— Що тобі треба?

Вони перебували в стані війни, і він уже не мав права питати в неї про особисте життя. Бодай як коп, не міг витягувати інформацію, якою зможе скористатися згодом під час розлучення. Адже конфлікт інтересів ніхто не скасовував.

— Хотів спитати… Ти ніколи не виступала в певних… шоу?

Вона загиготіла:

— Яких таких шоу?

— У стриптизі?

Вона знову заговорила різко, ніби пістолет перезаряджувала. Чак-чак.

— Ти ведеш розслідування щодо мене?

— Та яке там! Я… мені передали справу, що пов’язана із цим середовищем.

— Стосовно вбитої стриптизерки?

До узбережжя Чорного моря, де Емілія відпочивала, ще не долетіли новини про друге вбивство, але всі вже знали про Ніну Віс.

— Саме так.

— То що? Я тут до чого?

— Лише хотів упевнитися, що ти ніколи не тинялася серед них.

— За кого ти мене маєш? Я працюю в міністерстві й самостійно виховую нашу дитину. Невже ти вважаєш, що в мене є час вештатися голою в одному з твоїх нічних клубів?

Ти й не таке влаштовувала, золотко… Він більше не заглиблювався в це питання і вдав, що не зрозумів її натяків на те, що нібито не займається сином. Це ні до чого не приведе. Він вирішив піти іншим шляхом, аби лише промацати ґрунт:

— Ти ніколи не позувала якомусь художникові?

Вона понуро зітхнула:

— Мені шкода тебе, Корсо. Якщо для розслідування ти не вигадав нічого кращого, ніж опитати колишню дружину, справи твої кепські. Повертайся до своєї стічної канави, не заважай нам відпочивати.

А щоб він не мав часу щось додати, вона натиснула на відбій. Корсо кілька хвилин силувався заспокоїтися. Навіть подумав, що було б непогано завантажити на мобільний якийсь додаток для медитації — вони дедалі більше ставали модними.

І, врешті-решт, набрав номер Бомпар. Що б там не патякала Емілія, а захистити