Ніклас Натт-о-Даг - 1793

сиджу на стільці. Голова нестерпно боліла. Кімната здалася мені надзвичайно великою. Величезний перський килим, гобелени на стінах. І при цьому жодного вікна. Мій стілець стояв посеред кімнати перед розкішним письмовим столом з різьбленими ніжками. Під стільцем постелено стару брудну ковдру. Я здригнувся. Чоловік, що сидів за столом, перехопив мій погляд і посміхнувся. «Помітили? Добре. Я ж не хочу, щоб ви забруднили мій турецький килим. Ви не перший, Крістофере Бліксе. Багато побувало тут таких… То кров, то ще щось. Ви так перелякалися, Бліксе, ніби до вас привид прийшов. Заспокойтеся. Ваша доля у ваших руках. Пам’ятайте про це, коли відповідатимете. Якщо вам не шкода себе, то пожалійте мій килим». Дуже дорогий одяг, коротка борода й таке ж коротке волосся, помітні залисини. Крижані блакитні очі. Років із сорок, але голос скрипучий, як у старого. «Мене звати Дюлітц. Ви знаєте, хто я?» Я похитав головою. Дюлітц встав, дотягнувся до краю столу, де стояв графин, схоже, що з водою, налив у склянку й надпив. «Ви марили, Бліксе. Багато чого я не зрозумів, але зрозумів, що ви не зі Стокгольма. Звідки ви родом?» «З Карлскруни». Він кивнув: «Ну, хоч щось у нас спільне є. І ви, і я далеко від рідного дому». Знову відпив води зі склянки. Я вмирав від спраги, але промовчав.

«На моїй батьківщині, у Польщі, я працював зі склом, Бліксе, — Дюлітц вимовляв моє ім’я так, ніби воно йому бридке. — Робив левів, драконів, королів, химер, танцюристів — розплавлене скло в моїх руках ставало витворами мистецтва. Приїхав сюди, коли росіяни захопили мою країну, і дізнався, що такі, як я, тут не потрібні. Я не мав права робити те, що дуже добре вмію. Так вирішив сам король. І знаєте чому? Правильно — на догоду місцевим. Хоча не розумію, як я міг завадити нездарам, які тільки й можуть, що різати криві шибки у вікна. На щастя, я мав такі-сякі заощадження. І якось, коли я вкотре обмірковував, що ж робити далі, в мої двері постукали. Переді мною стояв молодий чоловік, чимось, до речі, схожий на вас. Я запросив його в дім, запропонував хліб і вино. “Мені потрібна позика”, — сказав він. Я сторопів. “Певна річ, я маю якісь гроші, і міг би позичити, але чому ви звернулися саме до мене?” “Але ж ви єврей, чи не так?” Вашою кострубатою мовою, Бліксе, єврей — той, хто позичає гроші під відсоток. Лихвар. Той молодик навіть подумати не міг, що я жодного разу в житті нікому не позичав і ні в кого не просив. У вас тут думають, що коли я єврей, то кожен може прийти і взяти у мене в борг, не соромлячись і не вважаючи за потрібне подякувати. Ваші співвітчизники впевнені, що всі євреї однакові, що така природа єврейської натури». Під час розмови Дюлітц вийняв з футляру білу різьблену люльку, набив тютюном і підкурив від свічки. «Мій відвідувач був дуже рішучий, коли брав гроші, але від його рішучості й сліду не лишилося, коли прийшла пора повертати гроші. І тут я зрозумів, що знайшов нову професію».

По обличчю його промайнула тінь. Він узяв свічку і знову розкурив згаслу люльку. «Не подумайте, я не просто собі лихвар, Крістофере. Мене цікавить інший товар. Коли той чоловік не зміг віддати мені борг, я зрозумів ось що: тепер я його володар. Він зробить будь-що, аби тільки не потрапити до боргової в’язниці — надовго, може, назавжди. І тепер я торгую людськими життями».

Люлька знову погасла. Він кілька разів потягнув, намагаючись розкурити її, потім відклав убік і вийняв з шухляди шкіряну теку. Розгорнув її, один по одному розклав звідти папери на столі. При цьому не зводив з мене очей. «Упізнаєте ці папери, Бліксе?» Так, люба сестричко, я впізнав. Це були мої боргові розписки. «Я викупив ваші векселі, Бліксе. Усі до одного. Більше п’ятдесяти риксдалерів. І тепер я ваш володар, власник вашого тіла й вашої душі».

У мене перехопило подих, і кілька секунд я не міг вимовити ні слова. «І що ви збираєтеся зі мною робити?», — запитав я. «А що ви можете? Що ви вмієте? — запитав він з удаваною байдужістю. — Нашу першу розмову ми присвятимо саме цьому, бо я поки що не знаю, чи маєте ви якусь цінність».

Я розповів усе. Що мені ще залишалося робити? Розповів про роки в Карлскруні, про все, чого я навчився, що можу і чого хочу навчитися. Намагався розповідати якомога докладніше й сподівався, що моя розповідь його зацікавить, бо інакше… Я навіть не хотів думати, що буде. Дюлітц час від часу щось записував, вмочуючи біле перо в гарну срібну чорнильницю зі скляною вставкою. Мені здалося, що він записував не все, а тільки те, що здалося йому цікавим. «Це все? — запитав лихвар, коли я закінчив. — Слухайте уважно. Щовечора опівночі ви маєте стояти перед моїм будинком. І так щоночі, аж поки я вирішу, як вас використовувати». Я відчув неймовірне полегшення — мене таки випустять звідси! Хоч і тимчасово, і це не звільнення, але навіть дихати свіжим повітрям мені здавалося недосяжною річчю. Вийти звідси, відчути морський вітер, маленький промінчик надії… «Послухайте, Бліксе, — Дюлітц посміхнувся, — я знаю, що найперше спаде вам на думку — тікати. Але запевняю: я вас знайду, і тоді… Краще навіть не говорити про це, поки ви не забруднили підстелену ковдру. Раску! Будь ласка, покажіть панові Бліксу вихід».

Мене схопили за комір, підняли зі стільця, за що я, щиро кажучи, був вдячний, бо ноги мене не тримали, і потягли до дверей. Але навіть у такому стані я знайшов сили запитати: «А що сталося з моїм другом Рікардом Сільваном?» «Його ми знайшли значно раніше, Бліксе, — байдуже відповів Дюлітц. — Він, якщо можна так сказати, винуватець багатьох із тих плям, які ви могли бачити на ковдрі. Розмова була не дуже приємною. Зрештою я вирішив, що його борги значно перевищують його цінність. Я дав йому двадцять днів, щоб розплатитися, або передам справу до суду і його прикують до верстата на фабриці, де він працюватиме, доки не помре».

Просто попід сходами цієї страшної будівлі, у багні, куди полетіла й моя торба, я став навколішки, виблював і безсило впав…

7.

Соромно навіть згадувати той день, сестричко. Виблювавши душу, я підняв голову, витер губи й побачив, що будинок Дюлітца зовсім близько від Седермальмської площі. Значить, після того, як мене вдарили по голові, Дюлітцові бугаї не так і довго зі мною носилися.

Я не знав, що ж мені далі робити, куди себе діти, коли ця страшна ніч закінчиться і над