Ніклас Натт-о-Даг - 1793

плече, — ми програли. Скоро треба буде віддавати борги, і нас посадять до в’язниці, і вийдемо ми звідти старими дідами. Усе життя нам доведеться провести в кайданах, гибіючи на якійсь мануфактурі». Я промовчав, хоча все моє єство протестувало проти такої долі. Коли свічка згасла, мої мрії знову повернулися до картин, які привиділися мені в трактирі «Заповзай». Але тепер я бачив, як усі ці привабливі картини розчиняються в темряві…

6.

Ми так і просиділи на сходинках до самого світанку. Мовчки. Нас охопив дивний спокій — безнадійний спокій. Байдужий відчай. Коли почало світати, піднялися в нашу кімнатку. Довго шукали аркуш, де записували всі борги, а коли знайшли, зрозуміли: кінець. У половини боргових розписок термін ось-ось закінчиться. Якщо ми не заплатимо, кредитори почнуть обговорювати наші борги між собою і дійдуть до висновку, що ми звичайні шахраї і вже достатньо напозичалися, щоб спробувати зникнути. Хтось із них піде до суду, чи й усі гуртом підуть, покажуть прострочені векселі й закличуть поліцію, щоб витрусити з нас гроші. Поступово з’ясується справжня сума боргу, і нас почнуть шукати ще ретельніше. «Треба тікати, Крістофере. Тікати, поки все не відкрилося». — «Куди?» — «Окремо. І поліція, і пристави будуть шукати двох молодиків у розкішних шатах. Поодинці нам більше шансів сховатися». — «А далі? Ми ж не можемо вічно ховатися». — «Але з міста неодмінно треба їхати, ти це розумієш, Крістофере?» Я з жахом згадав, чим довелося мені пожертвувати, щоб перебратися до Стокгольма. Згадав усі дороги, стоптані черевики, як мені доводилося розплачуватися за те, що мене підвезли на возі. Сільван народився і виріс у цьому місті, йому легше його покинути, ніж мені, а для мене втеча зі Стокгольма означала кінець надій, крах усього, за що я боровся. Рікард ніколи не бачив жахливої бідності, у якій живуть хутори й села, він не знає, яке це безглузде існування. Але він навіть слухати не хотів. «Я ітиму через Сканстуль далі на Фредріксгаль. З Божою поміччю до кінця літа дістануся».

Ми швидко зібрали пожитки: я все у свою торбу, Рікард — у клумак зі старої сорочки. Вийшли з дому ще рано-рано, коли помаранчеве сонце лише піднімалося. Ми попрощалися мовчки, без жодного слова — навряд чи хто з нас міг би висловити почуття тієї миті. Сільван пішов на північ, де жив його кузен, — хотів спробувати роздобути хоч кілька шилінгів на дорогу. Я пішов у провулок Феркен до торговця одягом. Довго чекав, а коли він спустився в крамницю, то вдав, що не впізнає ні мене, ні куплений у нього одяг. Я давно помітив, сестро: купці нюхом відчувають, коли людина в нужді. Віддав йому своє розкішне вбрання, взяв на заміну грубий жилет, старий плащ замість розшитого камзола, полотняні штани й грубі черевики, зшиті, схоже, на все життя. Замість капелюха взяв плетену шапку. Коли я попросив виплатити мені різницю, він подивився на мене, як на божевільного. «Платити за ці поношені ганчірки? Ви, юначе, жартуєте?» Врешті-решт він таки кинув мені на долоню кілька шилінгів, аби тільки відчепився. Я вийшов на Корабельну набережну і роззирнувся.

Куди мені йти? Справді, у місті між мостами краще не показуватися. Випадкова зустріч у тісному провулку — і все, гаплик. Єдина можливість — Седермальм. Там серед натовпу я буду не такий самотній у своєму нещасті. Я перейшов Слюссен, пройшов повз чотири великі колеса водяного млина, які намагалися вгамувати швидкий потік, і почав підніматися на гору.

Всупереч моїм очікуванням, жебракам і бездомним у Седермальмі було ще важче, ніж у місті, бо більшість тутешнього населення була саме жебраками й бездомними. Шинкарі давно навчилися розпізнавати тих, хто без жодного шилінга заходить до закладу в надії перехопити якісь недоїдки або хоч подрімати кілька хвилин у теплі. Мене не впускали ні в один трактир, поки я не показував гаманця, де ще дзвеніло кілька монет. Люди шукали будь-який затишний куточок. Найчастіше це були сінники й комори, але господарі ночами здебільшого виставляли охоронців. Тому вечори й ночі я проводив бозна-де, в Данто чи й ще далі, у Вінтертуллені. Грошей, отриманих від купця, вистачало на черствий хліб — розмочував його у воді і їв. За воду з Орставікена ще грошей не вимагали, тож я навіть мився і прав одяг, а на березі спорудив собі кубло між коренів верб, чиї гілки купалися у воді.

Прийшли по мене вночі, сестро, коли я вже спав. Мені снилася ти, твоє обличчя, але, коли я розплющив очі, побачив лиху посмішку. Важкий чобіт придавив моє плече до землі, я не міг навіть поворухнутися. З мене здерли шапку й піднесли до обличчя ліхтар, так близько, що я відчув жар. «Крістофер Блікс, звичайно. Канікули закінчилися». Я спробував вирватися, але де там… «Ніколи не чув про такого. Мене звати Давід Янссон. Я заблукав і думав дочекатися тут ранку». — «Он як… Давід Янссон? А як звуть твого батька?» — «Ян Давідссон, помічник ливарника в парафії Святої Гедвіґи Елеонори. А мати — Ельза Фредеріка, уроджена Ґудмундсдоттер». Я навмисно назвав найдальший квартал, сподіваючись, що вони полінуються перевіряти. Помилився. «Де їхній дім?» — «За пагорбом, поруч з млинами». — «Що ж, тобі пощастило дуже, бо ми проведемо тебе додому. Тут небезпечно ночами».

Дужі чоловіки підхопили мене попід руки й підняли. Тримали міцно, втекти годі було й думати. Їх було троє. Один — товстий дядько з ногами, як колоди, — ішов попереду, постійно спльовував тютюнову жуйку. Обличчя я не розгледів: було темно, а пика в нього була не те щоб і чиста. Двоє ішли позаду, їх я теж не бачив: коли пробував обернутися, отримував стусана. А якщо я об щось перечіпався, то мене щипали. Боляче! «Іди, щеня, бо можу і в’язи скрутити», — просичав один мені у вухо. Запах з рота такий, що мене мало не знудило. Ми обійшли Фатбурен. Я поступово усвідомив усю безнадійність свого становища. Уяви, сестро, що вони зі мною зробили б, якби ми пройшли весь шлях до пагорба, і там усе з’ясувалося. Я в тих краях взагалі нікого не знаю. Я зупинився: «Стривайте. Я збрехав. Я той, кого ви шукаєте». Здоровань з ліхтарем повернувся. «Оце новина! Але ти не перший, смердюче. Ми вже не менше дюжини таких шмаркачів відловили. Отож — ходімо!» Він зробив якийсь знак рукою, і мене вдарили так, що я впав і вдарився обличчям об камінь. Падаючи, я почув щось схоже на кінське іржання і помітив краєм ока закривавлену палицю. «Моя кров», — подумав я і знепритомнів.

Прийшов до тями я від запаху нюхальної солі. З’ясувалося, що я