Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

— Ой, мамо, не знаю, не знаю, — не стрималася і таки пирснула сміхом старша сестра. — Гляди, щоб ми в школі його не женили.

Іван почервонів, густим рум’янцем залився, з ноги на ногу переступає знічено. Фаня жартома до дочки аж ногою притупнула.

— Цить мені! Рано ще, — говорить, а погляд до сина наче припнули, не відірвати. Коли він і встиг отак витягнутись? За батька вищий на пів голови, за спиною сховатися можна. Статний і вправний парубок. Дівчатам горбівським сердечна згуба. Певно, не одна сьогодні зітхати буде, весну біля клубу стрічаючи.

— Так можна? — перепитав знічено й враз на­гадав їй отого колишнього маленького Іванка, а може бути, що й… Раптові спогади відігнала так затято, що аж злякалася.

— Аякже. Тільки, синку, недовго, щоб не змерзли. Потеплішає, отоді й учитися будете.

Увечері додолу спустилися сутінки й припнули струмки, втихомирили жваве дзюркотіння талого снігу. Земля пришерхла нічними приморозками, які, вочевидь, ось-ось мали стати останніми. Незабаром теп­ло візьме гору — і забуяє Горбів, зазеленіє, розквітне. Фаня любила весну на вкраїнській землі чи не найдужче. Може, тому що сімнадцять років тому вперше побачила цей дивовижний край, і сталося це саме навесні. Господи, коли то було, а в миті рідкісного душевного трепету їй часом і досі ввижається, що вона стоїть на дорозі, яка веде до Горбова, і відчуває, як на обличчя падають перші краплі весняної пророчо-доленосної зливи. Якось так повелося, що з того часу вона щовесни чекає на отой перший жаданий та блаженний дощ, неначе просить у Творця благословення. Цьогоріч грім упав на голу землю. Старі люди кажуть, що поганий знак, а Фаня оте слухає і мучиться передчуттям лихого. А воно ж що… Чого лиш не буває в природі? Різне. То сліпа й слабка душа даремне потім повниться страхами.

Оце як зараз. Жде додому обох — чоловіка й сина. Жде й тривожиться. За кого — уже й не розібрати. Натомість безпомилково впізнає ходу чоловіка, щойно в сінях гупнуло. Захар. Стрепенулась і вже було хотіла вийти назустріч, проте коли в сінях щось упало, перекинуте, лишилася біля дитячого ліжка — виструнчена, мов напнута тятива. Крізь прочинені двері було видно, як Захар Пономаренко увійшов до хати, понуро обвів поглядом кімнату, неквапливо стягнув чоботи, сів на стілець біля столу й опустив важку голову, ніби втомився думки носити. Чи гризоту свою? Фаня те бачила й уже зумисне не виходила, знала, що зайва. Раніше, бувало, ненароком потрапляла на очі, і завше нічим хорошим те не завершувалося. Ніби не її Захар, а сама глупота людська, зневіра та розчарування, хмелем заправлені. Здавалося, його щось випікало зсередини, страшно пекло, роз’їдало, крутило, вивертало, мучило — повні груди отрути збиралося, а голова мов чавун. Не зачіпала тоді, більше того — змовчувала й відмовчувалася, не зважала на дорікання чи звинувачення. Нащо? Відчувала, що йому болить усе те нездійснене, незроблене й непрожите. Сам себе картав, люто картав, з надривом, та тільки їй діста­валося, бо виною всьому хміль.

Фаня пам’ятає, як повертався додому напідпитку — спершу вряди-годи, коли мусив не вирізнятися з-поміж гурту. Завжди за нагоди, не просто ж так. Правда, компанія збиралася постійна й поволеньки, непомітно так обтиралася, витесувалася, гуртувалася. Весело сиділи, гамірно, задушевно. Чом ще не зібратися? А потім ще й ще. Коли на радощах, коли ж, як кажуть, щоб полегшало. Згодом могли стрітися вже й без особливої причини, бо зібралися. Хіба гріх посидіти з товаришами, погомоніти, підтримати компанію? Не гріх. Скільки того життя! Стрічалися і збиралися. Сьогодні, учора, позавчора, як усі.

От тільки коли біда прийшла, скрута страшна, коли дітям кусня хліба бракувало, мусили вони дім поміщицький обміняти на оцю хатину, отоді Захар переїзд як втрату себе пережив, болісно. І, як умів, «рятуватися» став. Дякувати Богу, що на харчі лишилося і на прожиття, дітки ж бо малі, жити якось треба. Фаня, на скруту батьківську надивившись, заміж пішла. А Захар… зрозумів, відчув, що дочка своїм дівуванням пожертвувала, щоб їм хоч якось підсобити. На весіллі ­тішився чи не дужче від усіх — для сторонніх очей, бо зсередини… А що може робитися всередині? Пéкло. Особливо коли ота дочка прибігла й у ноги впала, сльозами вмиваючись, змовчав. Що він міг? Уже нічого.

Чи бачила те лихо Фаня? Чи помічала? Чи просила зупинитись? Певно, жодна жива душа ще того не помічала й не відала, а її — уже передчувала, квилила, просила, молила, та тільки оковита міцніше від дружини при собі тримала, ой міцніше. І досі тримає, бо так просто не розірвати пут, не розв’язати вузликів, не вивільнити… Може, якби сам захотів…

З першої кімнати почулося гучне хропіння. Так і є. Заснув, як був, сидячи на стільці. Фаня тихенько підвелася зі стільця, дістала з нижньої шухляди Біблію, розгорнула і в сутінках душевного сум’яття почала читати Боже Слово. Хвилина, дві, десять… За пів години її Захар прочунявся і, винувато нагнувши голову, ліг у подружнє ліжко. За якийсь час у сінях шкрябнуло, прочинились двері, і навшпиньки, щоб нікого не збудити, повернувся син. Фаня перехрестилася вдячно, як уміла, і всміхнулась: ось тепер засне.

***

Ніна Павлівна напекла пирогів суботнім ранком і з’яви­лася на їхньому порозі, просякнута ароматом свіжої випічки, з незмінною сором’язливо-винуватою усмішкою.

— Доброго ранку, простіть вредну сусідку. Не сидиться старій тетері вдома спокійно, ось пожалувала. Зайвий раз людей потривожила.

Жанна радо всміхнулась і одразу ж ступила крок назад, впускаючи гостю в дім.

— Що ви, проходьте. Максим… Васильович від­лучився в справах. Посада зобов’язує. А діти вашим пирогам знаєте як зрадіють! Я зараз какао зварю. Проходьте-проходьте.

Жанна до пуття не могла збагнути, чому так легко й просто впускає цю стареньку у свій простір. Може, через дивне відчуття, неначе в гості завітала її покійна бабуся чи добра родичка. Ніна Павлівна обсмикувала краї куртки й винувато нітилася.

— Та я б не потривожила. Внучка завтра приїздить у гості з Києва, спитає про котика…

— О, Няшка. Звісно. Аякже. Оце, я вам скажу, везу­чий кіт. Діти! Ніно Павлівно, ви роздягайтеся.

У коридорі вже стояли Ваня з Варею, збентежено перезираючись між собою, однак швидко впізнали чемну стареньку, котра завжди віталася з ними зранку, а бувало, пригощала цукерками.

— Ніна Павлівна прийшла по свого котика. Няшка побуде в неї до понеділка.

Сусідка завбачливо закивала головою.

— Це тимчасово, поки гостюватиме Діанка. Вона йому так тішиться, так радіє, коли приїздить у гості. Дочка, знаєте, не дозволяє заводити вдома. Страшенна алергія. — Старенька змовницьки підморгнула. — Наступного разу мають приїхати удвох, тоді вже Няшка у вас залишиться.

Варвара прискіпливо придивлялася до хитрої бабусі, неначе вивіряла на правдивість, чи варто довіряти, чи, може, ні. Що ж, іспит та, здається, склала на «відмінно», оскільки за мить дівчинка допитливо зазирала до кошика.

— А пироги з начинкою?

Ніна Павлівна просяяла, наче весняне сонце.

— З шоколадом. Дай, думаю, у суботу поснідаю круасанами.

Зачувши назву улюбленого смаколика, помітно пожвавішав Ваня і галантно потягнувся до кошика.

— Давайте допоможу.