Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

життя вийшло на перший план, стало основ­ним і надважливим. Воно підняло мене, засвітило вогник в очах. З’явилися нові знайомі, спілкування, презентації — окремий всесвіт, цілий вимір. Я змінилася зовні, змінила зачіску, купила новий одяг, пішла на фотосесію і закохалася. Закохалася в себе й нове життя.

Водночас мені здалося, що близькі справжньої мене не розуміють. Відтак дедалі більше спілкувалась із віртуальними знайомими, читала про розлучених успішних жінок, мала кілька таких у нових подругах і, зрештою, почала думати про те, що я не народжена для господарства — лише для слави й почестей. Моє сімейне життя дало тріщину, причому такого розміру, що не перейти й не перестрибнути. Усе, що казав чоловік, мені було нецікаво. Усе, що казала йому я, було ­нецікаво йому. Мені хотілося іншого спілкування. Наші з ним розмови закінчувалися взаємними образами. І якось після чергової сварки я повідомила, що подаю на розлучення. Наступного дня записалася до психолога. Так, я хотіла стати ­іншою, у сорок років хотіла змінитися, скинути стару шкіру й відновити іншу, зовсім іншу.

Перші пів року прожила, як у тумані. Роз­лучення, косі погляди знайомих, безперестанне ниття по телефону мамі та сестрі, ридання вночі. Красивою та успішною я могла бути лише на сторінках ФБ, тоді як у реальному житті почувалася геть нещасною і слабкою. Щоранку вірила в краще, а увечері знову ридала. Затято прагнула перекреслити себе стару, знищити, стерти. Хоті­ла нового чоловіка, який би носив на руках, дарував діаманти й квіти, натомість життя підсовувало одружених, яким би я була цікава як іграшка або коханка.

Гойдалки вгору-вниз тривали близько пів року. Поволі, дуже поступово я заспокоїлася. Помітила над собою сонце, відчула подих вітру, побачила­ квіти, трави, людей довкола. Я знову почала всміхатися і припинила відвідувати психолога, адже нарешті відчула в собі силу. ­Силу жити далі.

Жити, як є. Такою, яка припускається помилок, може сміятися, а потім плакати, може писати, а може не писати. Тією, що знає: світ її любить. Любить навіть тоді, коли від неї відвернуться всі. Я почала багато й довго гуляти, почала їсти те, що подобається мені, почала дихати на повні груди. Багато читала, слухала ­музику, дивилася гарні фільми. Жила.

Жила реальним життям, у якому було місце неідеальності, поразкам, бо ти не чужа копія, ні, ти унікальна. Такою тебе на цьому світі створив Господь, й іншої такої просто не існує. Ні, я не ходила до храму, хоч іноді так хотілося туди піти за допомогою, однак мені вда­лося створити храм у душі, у своєму маленькому світі.

І я полюбила себе. Уявляєш? Полюбила в 40 років. Може, то все назвуть кризою сорокалітньої жінки, а може, то дійсно був мій шлях до себе. Шлях до розуміння себе. До розуміння того, що ніхто, крім тебе самої, не зможе виліпити з тебе щось вартісне. Скільки ти вкладеш — стільки отримаєш у результаті. І найголовніше — не забувати поливати. Поливати себе любов’ю. І якщо тобі її недодали в дитинстві чи в юному віці, додавай сьогодні. Щодня. Щохвилини. Просто дивлячись у дзеркало й кажучи: «Ти — найкраща. Ти варта уваги, любові та поваги, варта кохання та мрій, варта подорожей та цікавого життя». Говори все, що ти б хотіла почути.

Не дивуйся, однак я знову закохалася. Так! Закохалася в того чоловіка, якого зустріла 24 роки тому, у того, з ким маю трьох дітей, бо й він за цей рік змінився. А може, ми просто повернулися до себе юних, тих, якими були.

P. S. І так, я знаю, що в моєму житті буде ще все. І злети, і падіння, і нові мрії та захоплення, і сум, і радість. Бо ж то життя. У ньому не буває, як у книжці. І фінал не обов’язково з поцілунками й трояндами, хоча… А хто мені завадить мріяти? Правда, ніхто. Хіба сама собі. А це вже — ні!)))) З любов’ю, Таня).

***

Старі люди кажуть, що життя прожити — не поле перейти, і на віку людському всякого буває: радощі є й смутки, є добро, а є й те, що недолею звуть. Аби ще було в кого питатися, коли лиха година минеться.

Фаня прийшла зранку в неділю, мовчки переступила поріг хати, так само мовчки підійшла до матері й сховала заплакане лице в неї на грудях. Мати обіймала дочку, голубила, проводячи по спині теплими долонями, як робила це, коли в дитинстві її дівчинка забивалась або ж їй боліла якась інша вавка.

— Цить, тихенько, моя рідна. Хороша моя дів­чинко, усе минеться. Микола скоро вернеться, час струмком збіжить. Рік-два, і ти незчуєшся, як він дома буде, — переконувала дочку, утішаючи най­старшу свою дитину, яка, їх жаліючи, долю зав’язала собі міцним вузлом. Такий не розвʼяжеш, хоч би й пýчечки до крові стерти довелося. Звідкіля тепер долечку виглядати, як упросити, щоб змилостивилася над донькою і її Миколою?

— Мамо, — схлипувала гірко, — мамочко, я ж думала із чоловіком жити, усе навпіл ділити: радість, горе, аби тільки удвох, укупочці. Як ви з батьком. А он як усе обернулося. Сама та й сама. Свекри, спасибі, не ображають, та тільки без нього чужі люди в хаті.

Фаня втирала сльози дочці, в очі зазираючи. Такі схожі очі, такі, наче в дзеркало дивилася і себе молодесеньку бачила, юну, закохану, що серед вино­градників долю свою виглядала. Донька й справді ­поставою, обличчям, волоссям, рухами в матір пішла, і характер той самий: добра та лагідна, чуйна, совісна. Таку б на руках носити, жаліти, голубити, так нема кому.

— Усе мине, чуєш? Хороше й гірке, усе минає. Живий, дужий. Ти молода. Дочекаєшся. Будете ще діток народжувати й тішити.

— Ой, — схаменулася і просяяла миттю. — А де Софійка з Вітюшкою? Сплять іще? Давайте хоч Михайлика на руках потримаю, наняньчуся.

І за мить замість сліз сама усмішка, забавляє малих і радіє. Їй добре, матері краще стократ. Уже й Фаня всміхається, на стіл накриває, щоб снідали, бо Іван ось-ось від діда з бабою вернеться.

— Мамо, а батько вдома?

— Був, попорався і до дядька Івана пішов. Чи, може, до дядька Андрія.

Нічого не відповіла дочка, промовчала, сестричку хіба до себе притисла міцніш. Софійка ж від щастя аж запищала, забавляючись.

Коли двері вхідні прочинилися й у хату зайшов Іван, кліпнув блакиттю очей — і враз світліше стало, ясніше, просторіше. Наче парубоцькими плечима стіни підтримував.

— О, сестричка в гості прийшла. Сніданок смачнішим буде.

Меншенькі брата почули й чимдуж обійматися, він сміється, до стелі підкидає. Оце коли так бавиться, Фані ввижається, що то брат Йозеф, правда, вони його в дитинстві жартома Пепі звали. Таке ж світле, аж золоте волосся, очі, ніс, усмішка. Навіть рухи, буває, такі ж самісінькі, приміром, коли долонею по волоссю веде, чуба поправляючи. Якби не він, не його поміч і підтримка, Фані скрутно було б, важко з меншенькими, а так наче дорослий янгол у хаті крила розправив.

— Мамо, баба гостинців передала. Пирогів на­пекла.

— А як дід?

— Зі спиною мучиться, але я гній від коня вичистив і від корови. Сіна на тиждень наносив, буряків з погрібця витягнув. Потеплішає — город скопаю отам, у тому клинку, куди з плугом не влізеш.

— От і добре, що допоміг.

— Мам, — звертається, а очі опускає, соромлячись. — Можна з хлопцями увечері біля клубу посидіти?