Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

Захар повернеться. Обсмик­нула фіранки на вікнах і лишила увімкненим світло в сінях, знову ж, щоб чоловікові видніше було, і пішла до подружньої спальні — направду крихітної кімнати, де стали лише їхнє ліжко, шафа, стіл, а зараз іще й дитяче. Якусь хвилину милувалася найменшеньким сином, що саме всміхався сам до себе уві сні й нагадував Захара в перші дні їхнього знайомства. Та сама усмішка, той самий вигин брів. Жінка задумливо ­зітхнула й тихенько, аби не потривожити дитину, перевдяглася в нічну сорочку. Якусь хвилину постояла навпроти дзеркала, вдивляючись у відображення, вийняла з волосся шпильки, і довга чорна хвиля лягла на плечі та дісталася стану.

— Господи, звідки ця тривога? Чому не заспокоюється серце?

Повернулася до письмового столу й бережно дістала з нижньої шухляди обкладену як підручник Біблію, притулила до грудей і вкотре задумалася. Чи жаліла себе? Шкодувала бодай про щось? Серце знало, що ні. Не шкодувала ані хвилиночки. Хіба що сьогодні, як і вчора, просила в Бога за дітей, чоловіка, батьків, рідню, односельців…

Захара досі не було, тож про нього молилася… найдовше…

***

І чому вони, цікаво, одружилися наприкінці лютого? Дочекалися б весни, тепла, першої зелені, цвітіння каштанів, зробили б неповторну фотосесію — наречені серед хмаровиння квітів. Романтика. Натомість Жанна гортала весільний фотоальбом і раз по раз натрапляла на снігові замети, що встигли до двадцять восьмого числа добряче почорніти й «зістаритись». В останній день зими сонце так жодного разу й не визирнуло, було холодно, вогко, похмуро, натомість у молодят не сходили щасливі усмішки з облич.

Як вони сміялись! Безтурботно, легко, із шалом, на який здатні або відчайдухи, або ж неймовірно юні.

Жанна пам’ятає до дрібниць, як у залі урочистих подій до них чи то вийшла, чи випурхнула жінка в яскраво-рожевому вбранні та з таким самим яскравим макіяжем. Сердешна, швидше за все, прагнула виглядати відповідно, проте на студентів журфаку її вигляд справив геть неочікуване враження. Гості з усіх сил стримували недоречний сміх, котрий ось-ось погрожував прорватися назовні, натомість молодята… перезирнулись і вже не змогли спинитися. Максим, щоправда, встиг шепнути:

— Жанко, ми, здається, виграли круїз до Ріо-де-Жанейро.

Отак, червоніючи від сміху, вони дали обітниці та обмінялися обручками. Дімка, їхній весільний фотограф, заразом і одногрупник, ледве примудрився з-поміж дурнуватих посмішок спіймати щось більш-менш відповідне. А назавтра м’язи лиця в буквальному сенсі боліли. Куди все поділося? Як зникло? А головне — коли?

Жанна замислено перегорнула останню сторінку фотоальбому. Ні, перші кілька років вони святкували день народження сім’ї. Як і мало бути, влаштовували романтичні посиденьки, навіть двічі вибирались у Карпати. Хоча їй весь час хотілося до моря, хотілося удвох побачити піраміди, зануритися з аквалангами, натанцюватися вночі під шурхотіння вітру серед пальмового листу. Скільки всього хотілося зробити удвох… Однак спершу катастрофічно бракувало коштів, потім народився Ваня, коли підріс, з’явилася Варвара, життя побігло колом буденних справ і найнеобхідніших потреб, а потім… відчуття свята якось зникло, розвіялося поміж сірості буднів. Минулого року вони навіть не згадали — ні він, ні вона.

І ось… будь ласка… Чотирнадцята річниця шлюбу. Жанна таки згадала. Їй, вочевидь, відвели вдосталь часу. Звичний світ, що в програмі Комарова, вивернули навиворіт і добряче струсонули. Ну ж бо, визна­чайтеся. Разом чи все-таки поодинці? А головне, уже якось не до жартів, і відповідь не знаходиться, як не шукай. Спитати нема кого. Прокинувся ще затемна, заховався на кухні, затято готував черговий публічний виступ, вочевидь, цього разу для потенційних інвесторів, потім похапцем поснідав, розсіяно чмокнув у щоку, потішивши звичним, завченим аж до нудоти:

— Буду пізно. Справи.

Звісно, вона могла б спинити. Так. Швидше за все, їй би навіть удалося випросити час для двох, адже не так просто відмовити вагітній дружині, та ще й у день річниці. Проте не стала. Вийшла провести до хвіртки, чого ніколи не робила, а він, заклопотаний, навіть не зауважив. Під’їхав Петрович, досвідчений і спостережливий чоловік, і одразу ж здивовано прицмокнув:

— Ви, Васильовичу, таки щось секретне знаєте. Мене жінка за ворота не проводить, хоч би як просив. Чи, може, ви, бува, проштрафились? Тепер доведеться приглядати, бо я Валеріївну уважаю. Як скаже, так і зроблю, — і хитро підморгнув, усміхаючись на все лице.

Жанна бачила, як змінився погляд чоловіка: він неначе вперше її побачив поряд із собою — таку вразливу, з отим круглим животом, у кумедних вовняних валянках на босу ногу й картатому пледі, який нашвидкуруч накинула на плечі й тепер нагадувала велетенську круглу картату лялечку. На коротку мить їй здало­ся, що в його очах промайнула давно забута, приспана ніжність. Максим навіть потягнувся і дбайливо загорнув краї пледа, аби сховати її від ранкового холоду.

— А й справді, Жанно. Біжи швиденько в дім. Застудишся.

Жанна кивнула, вдячно помахала рукою Петровичу на прощання і хутенько шмигнула у двір, усміхаючись. Він дивився їй услід, коли сідав до машини. Її Максим дивився їй услід.

Ранкові спогади, а тепер ще й весільні збудили в ній давно забуті почуття, неначе воду скаламутили, що давно-давно стояла нерухома. Жінка підвелася, неспішно зайшла до подружньої спальні та добрі десять хвилин розглядала своє відображення в дзеркалі, немов знайомилася заново. А й справді… Якою він її бачить? І чи помічає взагалі? Хоча, здається, це не зовсім ті запитання. Значно важливіше зараз інше: чи пам’ятає Жанна… себе справжню? Як віднайти її? У кого спитати?

За мить Жанна шукала в соціальній мережі потрібний профіль, а спинивши погляд на світловолосій жінці, швидко набрала: «Привіт. Я скучила за твоєю історією». Відповідь прийшла за деякий час, коли Жанна вже чаклувала над приготуванням святкової вечері. Зауваживши в месенджері нове повідом­лення, відкрила й одразу ж усміхнулась.

Привіт. Ти знаєш, що мрії здійснюються? Однак лише тоді, коли докладати зусилля. Іноді неймовірні. Мрії здійснюються, коли ти крокуєш уперед, незважаючи ні на що. Ні на нерозуміння з боку родичів та друзів, ні на власну зневіру та страхи, ні на те, що всім ти здаєшся дивною. Але ти перестаєш на те зважати, коли розумієш, що тобі нема що втрачати. Немає, бо вже втрачено найголовніше — саму себе. Ту людину, якою ти була.

Основним моїм завданням було повернути себе, бо жити з тією собою, яка не викликала ні поваги, ні любові, було неможливо. Потрібно ­було або йти світ за очі, або працювати. Пра­цювати над кращою версією себе. Мій день відтепер розпочинався із зарядки, сніданку та писання. Хоч сторінку, хоч дві писала про те, що бачила, що відчувала, про що мріяла. Спочатку то були невеликі нотатки та есе, потім оповідання, які розміщувала на своїй сторінці у фейс­буці, а потім, після кількох позитивних від­гуків, я почала шукати в інтернеті газети, журнали, видавництва, знайомилася з авторами-початківцями. Просто пропонуючи свої твори на розгляд. Бувало, що мені відмовляли, указуючи на помилки, бувало — друкували, і то було величезне свято. У мене знову виросли крила. Я не бачила реального життя, нашвидкуруч щось готувала й знову бралася за письмо.

Тепер, повертаючись у той час і аналізуючи, розумію, що мені від щастя зірвало голову. Творче