Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

Рудий бешкетник вибіг на ґвалт і, як був, з розгону застрибнув до кошика, чим насмішив господарів та гостю. Кошеня мурчало, лащилось і згрібало лапками рушник, відчуваючи тепло свіжої здоби.

— Так ось хто в цій хаті справжній ласун! Не пере­живай, я вдома для Діанки лишила. Вона ж тобі гостинця везе — цілий мішок корму.

Отак, смішками та жартами приправлені, пироги розійшлися, наче й не було. Діти, вдосталь наласувавшись, лишили матір з Ніною Павлівною удвох, відтак за якусь годину неспішної розмови Жанні здавалося, що вона знає сусідку кілька років поспіль. Вона спостерігала за жвавими очима, вслухалась в інтонації голосу й добре уявляла Ніну Павлівну в класі біля дошки — поважну, стриману, сувору й водночас дуже людяну. А з якою легкістю і невимушеністю вона пригадувала своїх учнів, кілька поколінь, і всіх на ім’я та по батькові, плюс дівочі прізвища та родинні зв’язки — усе дбайливо зберігалося в пам’яті, мов безцінний скарб. Ніна Павлівна підмічала на перший погляд незначні деталі, однак це дозволяло їй робити напрочуд глибокі висновки. Допитлива старенька, наприклад, одразу ж помітила букет троянд на під­віконні й ніби між іншим усміхнулася кутиками губ.

— Вітаю, Жанночко. Мій покійний чоловік теж дарував троянди на річницю. Завжди червоні. Говорив, що то колір справжнього кохання. А я не зізнавалася, що люблю ромашки.

Гостя замислено провела зморшкуватою долонею по столу, немовби розправляла невидимі складки на скатертині життя.

— Шкода, що я свого часу не цінувала його так, як належить. Молода була. Усе ображалася, що в нього для сім’ї бракує часу, сил, уваги. Сварилася, коли той час з’являвся. Певно, марила книжковими ідеалами в стосунках, а він багато й тяжко працював.

Замовкла, від того мовчання теплом війнуло, щирістю прожитого й пережитого, а за мить продовжила, не приховуючи запізнілого каяття:

— Він на роботі помер. Стало погано після чер­гової наради, а до лікарні не довезли. Не встигли. Лікар сказав: серце, мов ганчірка, наскрізь діряве. Я, Жанночко, лише після його смерті зрозуміла, скільки добра він встиг зробити, про скількох дбав, скільком допомагав. Люди приходили й плакали, немов сироти. А я, дурна, ніколи до пуття і не розпитувала про роботу. Наче так і мало бути.

Жанна не стрималась і поклала долоню на зморшкувату руку. На безіменному пальці досі була обручка. Ніна Павлівна неначе прокинулась.

— От же стара тетеря! Ми для Максима Васильовича мусимо лишити здоби, Жанночко. Обов’язково передайте мою дяку за його роботу.

Звісно, сусідка пішла задовго до його повернення, проте Жанні все ввижалося, що вона досі поряд, бо її присутність залишила по собі світлий слід людяності, турботи, піклування. Прибираючи на кухні, жінка раз по раз зазирала у вікно навпроти, шукаючи поглядом знайомий силует, і всміхалася. Треба ж, звичайнісінька розмова, без нотацій, повчань, напучувань, а вчорашні проблеми вже дріб’язковими здаються, геть неважливими, образи та непорозуміння — порожнім звуком. Адже якщо роззирнутися довкола, придивитись уважніше — скільки хорошого є поряд, тут і зараз. Неповторного, по-справжньому безцінного. Мимоволі пригадалися слова, які старенька промовила, вже стоячи на порозі, коли турботливо ховала в пальті непосидюче кошеня:

— Знаєте, Жанночко, чого прожиті роки вредну вчительку навчили? Доки можеш, усміхайся, а вже як прийшла біда, питай, для чого.

***

Коли Фаня розплющувала очі, завжди бачила у вікно справжню весну — зелену аж до запаморочення, ніжну, тендітну й непоборну водночас. У рідкісні миті проблиску свідомості жінка ревно шепотіла молитви пошерхлими вустами й усміхалася до сонця. Чомусь саме воно, сонце, ототожнювалось у сірих казенних стінах з рухом життя. Може, тому тяжкохвора просила розсунути ширше фіранки, хоча потім болісно мружилася: в очах різало й починало мерехтіти, а світ брався плямами — спершу вогняними, а згодом цятки набиралися чорноти й зрештою стікалися в безпросвітну темінь, що загрозливо шипіла десь всередині голови: «Ш-ш-ш-ш-ш».

— Робимо все можливе, проте шанси мізерні. Надто складний перебіг хвороби. Надто. Готуйтеся до найгіршого…

Хвороба прийшла нізвідки. Раптово й неочікувано. Перші симптоми з’явилися на початку травня, а за тиждень від жінки лишилася хіба що оболонка людини. Ніхто не міг пояснити, як виснажене тіло досі утримує в собі живий дух. Виснажена, змучена лихоманкою, вона нагадувала тонесеньку воскову свічу, що догорає. Медики Виблівської лікарні подумки встигли поховати безнадійну хвору. Здавалося, ще один летальний випадок — лишень питання часу. Діаг­ноз — тиф. Він укотре повернувся. Цього разу — аби забрати сорокачотирирічну жінку.

Справжнє весняне тепло щойно проклюнулося першими пуп’янками ніжного квіту, розігріло ґрунт, випустило в повітря нескінченні крилаті рої, загуло, заспівало, затьохкало, проте вона того вже не бачила. Стан хворої погіршився, жінка майже не приходила до тями. Крізь липку завісу марення весь час кликала до себе дітей, повторюючи їхні імена в послідовності народження. Усі десять. Згодом медичні сестри пере­питували в рідні, кого кличе вчителька німецької, бо припускали, що, може, когось із горбівських учнів, тоді скрушно зітхали над її ліжком, не в силі повірити, що маленька жінка, від якої нині лишилася хіба що зрима тінь, терпіла муки пологів стільки разів.

— Чудна, чому вона мертвих кличе? — перепитували одна одну й стенали плечима: мовляв, хтозна, певно, хвороба винна, марення.

Хіба яка літня-літня санітарка, згадавши власні давні втрати, печально похитувала головою.

— Мабуть, у серці материнському всі живі…

На біду, живим скрутно доводилось, ой скрутно, гірко та страшно водночас. Мусив Захар Пономаренко до тями проходити, бо хоч-не-хоч — весна зусібіч роботу підкидає, гризота спокій доїда, а діти за мамою плачуть. Спасибі старшій дочці: підсобляла, наче знову додому жити вернулася, бо не вибувала, хіба ночувати до свекрів верталася. Іван теж помагав. Зі школи прибіжить, їв не їв, відпочивав чи ні, до роботи — усе чисто робив, ніякого діла не боявся. Рідня теж не забула. Палажка ледве не щодня приходила, діток бавила, розважала, забавки вигадувала, а вже як виходила з двору — за слізьми стежки не бачила, бо нема Фанечки вдома.

Отоді чи не вперше зрозумів Захар, ким насправді була його тиха й сумирна жінка, скільки на її плечах трималося, якою любов’ю сердечною всіх зігрівала, підтримувала, розраджувала. Без рук її, без легких кроків, лагідного голосу будинок ураз порожнім зробився, наче стіни в ньому зсунулись, а повітря з нього висмоктали. Руїна. Пустка. Нема сім’ї. Без жінки ж усі сироти: і дітки, і він, і батьки старенькі, немічні, і рідня. А школа? Учні з десяток разів на день прибігали спитатися. Захар уже був сварився, бо не можна ж, а вони лізуть, мов горобенята на тин, і цвірінькають:

— Коли?

— Коли?

— Коли Францівна повернеться?

Якби ж він знав, якби він тільки знав, хоча краще нічого не відати, ніж таке почути. Того духмяного вечора повернувся пізно, ледве не за північ. Чи пішки з Виблів ішов, чи заблудив, чи, може, на пузі повз — жодна жива душа не підгледіла, якось так прийшлося. До хати навпочіпки вліз, немов чумний, у порозі зашпортався. Щоб не кричати, зуби міцніше зціпив, жили йому вивертає, а він бреде,