Жан-Крістоф Гранже - День попелу

Його співрозмовник добре розумів, про кого йдеться, але захищав свого гостя.

— Брате, — наполягав флік, — я знаю, що Ерік перебуває у ваших стінах. Я з кримінальної поліції, і раджу вам якнайшвидше покликати його до телефону.

Знову тиша, вона громадилася, як нанесені з незапам’ятних часів піски.

— Це неможливо, — нарешті пробурмотів монах. — Прибувши минулого місяця, він прийняв обітницю мовчання.

Ньєман придушив стогін, але, можливо, це мав бути регіт. Ситуація реально починала діяти йому на нерви.

— Дайте мені вашу електронну адресу.

— Але...

— Та давайте вже, Господи!

Чоловік продиктував літери й цифри, а Ньєман записував, поставивши виклик на гучномовець. Він міг би попросити надіслати пошту смс-кою, але не хотів класти слухавку, не отримавши інформації.

— Ви отримаєте адресу бразонського відділку жандармерії, у Верхньому Рейні, — повів далі флік. — Передайте її Еріку й скажіть, нехай бігом тягне сюди свої булки. Уточніть, що це Ньєман. Н-Ь-Є-М-А-Н, ви почули?

— Але...

— Жодних «але». Якщо завтра його там не буде, я сам приїду по нього, і повірте, я переверну вашу обитель догори дриґом.

І він поклав слухавку, не чекаючи на відповідь.

43

Перш ніж поїхати, він набрав Деснос. Жандармка стала для нього чимось на кшталт тонізуючого напою. Ковток енергетика, який відновлював сили.

— Ти закінчила протокол допиту? — запитав він, муркнувши кілька люб’язностей.

— Ви мене за дурепу маєте?

Стефан говорила роздратовано.

— Закінчила чи ні?

— Звісно, але ви нічого не виграєте, усунувши мене від справи.

— Надіслала Шніцлеру?

Вона видихнула у відповідь:

— Послухайте, Ньємане. Те, що ви вузьколобий мачо, мене не обходить. Те, що ви маєте себе за найкращого фліка у Франції і зневажаєте всіх, хто носить форму, — це також ваші справи. Але коли ви намагаєтеся працювати одноосібно, то гальмуєте слідство й тупцюєте на місці.

Ньєман відчув, що має дослухатися до цієї проповіді. Якщо Стефан ось так задиралася, отже, мала козир у рукаві.

— На щастя, я не обмежуюся вашими вбогими дорученнями, — повела далі вона, навіть не давши Ньєману відповісти. — Я подумала, що ми забули допитати одного кадра, який може знати щось цікаве.

— Кого?

— Ібрагіма Моллека. Асистента Патріка Циммермана. Це молодий лікар, який знайшов камінець у роті під час розтину.

Ньєман пригадав цю деталь: без асистента медик, можливо, пропустив би знахідку.

— Ти йому дзвонила?

— Надсилаю вам його контактні дані. Він інтерн в Акушерському медико-хірургічному центрі (АМХЦ) в Шильтіґгаймі.

— Ти поговорила з ним чи ні?

— Так, і він розповів дещо дуже цікаве.

— Розкажи в кількох словах.

— Ні-ні. Його слова матимуть більшу вагу, якщо розповість він сам. Поговорите з ним по-чоловічому.

На останніх словах Деснос наголосила з особливою іронією. Вочевидь, вона таки щось відкопала.

Ньєман поклав слухавку і набрав номер того типа. Він досі стояв припаркований на безлюдній площі біля червоного собору. Попри задуху в салоні, флік почувався немов посеред чорної пустки. Неначе він затримав дихання та пірнув у океан самотності.

Лікар був на чергуванні та підняв слухавку між двох пологів. Після Циммермана-педіатра — асистент із акушерського відділення... Судмедекспертиза в Ельзасі могла похизуватися небаченою гнучкістю.

— Я вже все розповів вашій колезі.

— Що ж, тобі доведеться все повторити.

— Чого це ви мені тикаєте?

Голос звучав молодо й спокійно, але з усіма ознаками хронічного стресу. Або ж старої доброї ненависті до поліцаїв.

— У кожному разі, — додав він, — по телефону я вам нічого не скажу. Де гарантія, що ви флік?

Ньєман усміхнувся: цей галімий дзвінок був подаруночком від Деснос. Вона знала, що Моллек пошле його куди подалі, та заздалегідь цьому раділа. Але Ньєману було не звикати працювати з норовистими.

— Фліки завжди працюють двома способами, — терпляче пояснив він. — Є швидкий режим і є повільний. Це може тривати п’ять хвилин телефоном, або я можу відправити по тебе жандармів. Проведеш як мінімум ніч у відділку. Тобі вирішувати...

Мовчанка, переривана якимись різкими звуками й довгим відлунням. Інтерн одчиняв двері, спускався сходами, перетинав фоє. Нарешті, у динаміку засвистів вітер, а тоді чиркання запальнички сповістило, що чоловік дістався пункту призначення.

Якщо вже гаяти час на фліка, то хоч із цигаркою.

— Що ви хочете дізнатися?

— Я дзвоню з приводу камінця в...

— Це був не камінець.

— Як це?

— Коли я витягнув його з Самюелевого рота, це було схоже на уламок піщаника чи щось таке. Насправді ж так здалося через пилюку.

— І що ж це, врешті?

— Вугілля. Можливо, деревне. Таке ж легеньке.

Мало того, що подібна речовина незрозуміло як опинилася серед уламків, так Циммерман ще й не потурбувався описати знахідку. Це вже було майже дно.

— Чому Циммерман не згадав про цю деталь?

— Бо йому насрати. Він виходить на пенсію, та й він насправді не патологоанатом.

— Що ще ти можеш розповісти мені про цей розтин?

— Нічого. В усьому іншому то був просто фарш із плоті й кісток, почавлених кількома тоннами каміння.

— Дякую, Ібрагіме.

Ньєман обдумав цю новину — він мало не відчував вуглинку у своїй долоні. Ритуал, проведений убивцею, набував ще й іншого значення: він був продуманий заздалегідь. Ні вугілля, ні сланцю, ні будь-яких інших горючих копалин у каплиці немає й близько. Зловмисник приніс той шматочок із собою.

Хіба що то посланці вдалися до ритуалу, перш ніж поховати тіло під обвалом? Ні. Що далі Ньєман просувався, то більше схилявся до сценарію в трьох діях.

Сутичка між Полем Парісом і Самюелем.

Убивство анабаптиста невідомим.

Обвал риштувань посланцями.

Деревне вугілля.

Ньєман і гадки не мав, що робити з цією новою деталлю, але відчував якийсь зв’язок між нею та обвугленими обличчями на схованих фресках у каплиці.

Хто згорів там за кілька століть до того?

44

Пролізши крізь колючий дріт, Івана прямувала до переліску, щоб — нарешті — сховати телефон. Вечір минув абсолютно звичайно: прийняла душ, перевдяглася, пішла на вечерю, де їла за чотирьох. І щоб боротися з утомою, і щоб притлумити неясний гнів.

Маленький урок Рашель стояв їй посеред горла. Вона мусила терпіти пиндючливу промову дівчини та вдавати із себе одну з тих, кого вона найбільше ненавиділа, — журналістку. А найгірше, що Івана зайшла в глухий кут. Рашель більше і слова не скаже,