Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

— Єдине, що я можу припустити, це резонанс, — сказав після короткого вагання кібернетик. — Якщо коливання їхнього поля збіглось із самозбуджувальною тенденцією мозку...

— А силове поле?

— Силове поле не екранує магнітного.

— Шкода, — зауважив астрогатор.

Напруга поволі спадала, бо «Циклоп» (тепер уже явно) не рухався в бік свого корабля. Відстань між ними, яка мить тому була мінімальною, почала зростати. Машина, вирвана з-під людського контролю, вийшла на простори північної пустелі.

— Мене замінить Головний Інженер, — скомандував Горпах, — а панів попрошу вниз.

Довга ніч

Роган прокинувся від холоду. Напівпритомний, він корчився під своєю ковдрою, притискаючи лице до подушки. Намагався затулити обличчя руками, та холод проймав його дедалі більше. Він знав, що мусить прокинутися, але ще відтягав цю мить, не усвідомлюючи чому. Несподівано сів на ліжку в цілковитій темряві. Крижаний подув війнув просто в обличчя. Роган навпомацки зірвався й, тихо лаючись, шукав кондиціонера. Коли він лягав, було так гаряче, що пересунув регулятор на повний холод.

Повітря малої каюти помалу нагрівалось, але він, напівсидячи під ковдрою, вже не міг заснути. Глянув на фосфорний циферблат наручного годинника — була третя за бортовим часом. «Знову лише три години сну», — подумав сердито. Роганові усе ще було холодно. Нарада тривала довго, усі розійшлися близько півночі. «Стільки розмов — і нічого», — подумав він. Тепер, у цій темряві, Роган віддав би все, аби знову опинитися на Базі, аби нічого не знати про цю прокляту Реґіс III, про її мертвий і по-мертвому вигадливий кошмар. Більшість стратегів радили вийти на орбіту, лише Головний Інженер та Головний Фізик від початку погоджувалися з думкою Горпаха, що потрібно залишатися, скільки вдасться. Шанс знайти чотирьох пропалих Реґнара становив, мабуть, один на сто тисяч, а може, й менше. Якщо вони не загинули раніше, то лише значна відстань од місця битви могла врятувати їх від атомного пекла. Роган віддав би багато, щоб дізнатися, чи астрогатор не стартував лише через них — чи не відіграли в цьому роль якісь інші міркування? Тут усе виглядало зовсім інакше, й цілком інакше звучало б, описане сухими словами рапорту, у спокійному світлі Бази, де потрібно було б сказати, що вони втратили половину експедиційних машин, головну зброю — «Циклопа» з випромінювачем антиматерії, який відтепер мав становити додаткову небезпеку для кожного корабля, котрий сідав на планету, що втрати вбитими становлять шестеро осіб, а крім того — половину привезли шпиталізованими, нездатними протягом років, а може, й назавжди, до польотів. А втративши людей і машини та найкраще устаткування, втекли — бо чим іще був би тепер відступ, якщо не звичайною втечею — перед мікроскопічними кристаликами, витвором малої пустельної планети, мертвим залишком лірянської цивілізації, яка так давно перегнала земну! Та чи Горпах був людиною, яка зважала б на такі міркування? Можливо, він і сам не знав до пуття, чому не стартує? Може, на щось розраховував? Але на що?

Звісно — біологи обґрунтували шанс перемогти мертвих комах їх власного зброєю. Якщо цей вид еволюціонував, міркували вони, можна покерувати його подальшою еволюцією. Спочатку слід спричинити у значної кількості впійманих екземплярів мутації, спадкові зміни певного типу, які в ході розмноження перейдуть до наступних поколінь і знешкодять усю цю кристалічну расу. Це мала би бути дуже особлива зміна, така, яка дала б якийсь добрий результат, а водночас спричинила, що цей новий вид, ця відміна мала б якусь ахіллесову п’яту, слабку точку, в яку можна було б ударити. Але це, власне кажучи, була типова балаканина теоретиків: вони не уявляли, якою мала би бути мутація, яка зміна, як її здійснити, як схопити велику кількість цих проклятих кристаликів, не встрягаючи у наступну битву, в котрій могли зазнати поразки, гіршої за вчорашню. А якби навіть усе вдалося, як довго мали би чекати на ефекти тієї подальшої еволюції? Уже ж не день і не тиждень! То що, мали кружляти навколо Реґіс, мов на каруселі, протягом року, двох чи десяти?! Усе це разом не мало сенсу. Роган зрозумів, що переборщив з кондиціонером: знову стало затепло. Він устав, відкинув ковдру, вмився, швидко одягнувсь і вийшов.

Ліфта не було. Він натиснув кнопку виклику й чекав у півмороці, освітленому лише миготливими вогниками індикатора, відчуваючи в голові усю важкість недоспаних ночей і сповнених напруги днів, крізь шум крові у скронях дослухався до нічної тиші корабля. Інколи щось булькало в невидимих трубах, з нижніх палуб долинало приглушене гудіння двигунів, що працювали на холостому ходу, бо корабель надалі перебував у повній стартовій готовності. Сухий вітерець з металевим присмаком повівав з вертикальних шахт обабіч платформи, на якій він стояв. Двері відчинились, і Роган увійшов до ліфта. Поїхав на восьмий поверх. Тут коридор повертав, ідучи вздовж головної обшивки, освітлений лінією блакитних лампочок. Він ішов, не знаючи куди, інстинктивно піднімав ноги у відповідних місцях, переступаючи високі пороги герметичних перебірок, доки не помітив тіней осіб з обслуги головного реактора. Приміщення було темне, світилися хіба що кількадесят показників на табло. Люди сиділи під ними на розкладаних кріслах.

— Вони уже неживі, — сказав хтось. Роган не впізнав його голосу. — Можу побитися об заклад. В радіусі п’яти миль було тисяча рентгенів. Їх уже нема. Можеш бути спокійним.

— То чого ми тут сидимо? — буркнув інший чоловік. Не за голосом, а за місцем, котре той займав — за гравіметричним контролем — Роган зрозумів, що це боцман Бланк.

— Бо старий не хоче повертатися.

— А ти б повернувся?

— А що ще можна зробити?

Тут було тепло і в повітрі стояли особливі пахощі — штучний аромат хвої, якою кондиціонери намагалися перебити запах, що виділявся нагрітими під час роботи пластиковими плитами і бляхою панцерної обшивки. В результаті утворювалася мішанина, не схожа ні на що інше, окрім терену восьмої палуби. Роган стояв, невидимий для присутніх, опершись плечима на пінопластову поверхню перебірки. Він не ховався: просто не хотів встрявати у цю розмову.

— Він тепер може підійти... — обізвався хтось після короткої мовчанки. На мить з’явилося обличчя того, хто говорив, бо він нахилився вперед. Лице було наполовину рожеве, наполовину жовте у світлі контрольних лампочок, якими стіна реактора мовби дивилася на зігнутих під нею людей. Роган, як і всі присутні, негайно здогадався, про кого мова.

— У нас