Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

— Багато тобі дасть поле, як підійде на більєрґ пострілу.

— Радар його не допустить.

— Ти це до мене? Та я його знаю, як власний ніж.

— Ну й що?

— Те, що він має антирадар. Пристрій для перешкод...

— Але ж він розладнався. Електронний придурок...

— Добрий мені придурок. Ти був у рубці?

— Ні. Я був тут.

— Еге ж. А я був. Шкода, що ти не бачив, як він збивав наші зонди.

— Тобто як? Вони що, перелаштували його? Він під їхнім контролем?

«Всі кажуть „вони“, — подумав Роган. — Так ніби це справді були живі, розумні істоти...»

— А протон його знає! Виглядає, що розладнався лише зв’язок.

— То чому б він мав гатити у нас?

Знову запала тиша.

— Невідомо, де він тепер? — запитав той, хто не був у рубці.

— Ні. Останнє донесення було об одинадцятій. Мені казав Кралік. Бачили, як він крутився пустелею.

— Далеко?

— А що, боїшся? Якихось дев’яносто миль звідси. Для нього це — неповна година. Чи й менше.

— Може, вже досить переливати з пустого в порожнє? — вибухнув гнівом боцман Бланк, мигнувши своїм гострим профілем на тлі кольорових відблисків.

Усі замовкли. Роган помалу обернувсь і вийшов так само тихо, як увійшов. Дорогою минув дві лабораторії; у великій світла не було, а в малій світилося. Він бачив, як відблиски падали в коридор крізь ілюмінатори під стелею. Зазирнув усередину. Біля круглого столу сиділи тільки кібернетики й фізики — Язон, Кронотос, Сарнер, Литвин, Саураган і ще хтось, повернутий до інших плечима, він у тіні скісної перегородки програмував великий електронний мозок.

— ... є два ескалаційні вирішення, одне з анігіляцією, одне зі знищенням, а решта до узгодження, — сказав Саураган. Роган не переступав поріг. Знову стояв прислухаючись. — Ескалаційне перше полягає в запуску лавинного процесу. Потрібний випромінювач матерії, який в’їде в ущелину й залишиться там.

— Один там вже був... — зауважив хтось.

— Якщо не матиме електромозку, може діяти навіть тоді, коли температура перевищить мільйон градусів. Потрібен плазмовий випромінювач; плазма не боїться зоряної шкали. Хмара діятиме як попередньо — намагатиметься здушити його, увійти у резонанс з керівними системами, але жодних систем не буде, нічого, крім під’ядерної реакції. Чим більше матерії вступить у взаємодію, тим бурхливішою вона буде. Таким чином можна стягати в одне місце й анігілювати всю некросферу планети...

«Некросфера... — подумав Роган, — ага, бо ті кристалики мертві: що то значить — учені люди! Завжди вигадають якусь гарну, нову назву...»

— Мені найбільше подобається варіант зі самознищенням, — кинув Язон. — Але як ви собі це уявляєте?

— Ну, він полягає в тому, щоби спочатку спричинити окремі консолідації двох великих «хмаромозків», а потім зіштовхнути їх між собою — дії мають бути скеровані на те, щоби кожна хмара визнала іншу конкурентом у боротьбі за існування...

— Розумію, але як ви збираєтеся це зробити?

— Це непросто, але можливо, якщо хмара є лише псевдомозком, а отже, не має здатності міркувати...

— Однак надійнішим є варіант системний, зі зниженням відсотка променів... — втрутився Сарнер. — Досить чотирьох водневих зарядів по п’ятдесят-сто мегатон на кожну півкулю — разом менше восьмисот... Води океану, випаровуючись, збільшать хмарний покрив, зросте альбедо, й осілі симбіонти не дозволять їм отримати потрібного для розмноження мінімуму енергії...

— Розрахунок базується на неповних даних, — заперечив Язон.

Розуміючи, що починається фахова суперечка, Роган відступив од дверей та пішов своєю дорогою.

Замість ліфта він повертався до себе крутими сталевими сходинками, яких зазвичай ніколи не використовували. Роган по черзі минав рівні все вищих палуб. Бачив, як у ремонтному залі бригади де Вріза виблискували зварювальними апаратами навколо великих арктанів, що чорніли нерухомо. Здалеку зауважив круглі ілюмінатори корабельного шпиталю, освітлені полум’ям тьмяних фіолетових ламп. Якийсь лікар у білому фартусі беззвучно пройшов коридором, за ним допоміжний робот ніс комплект блискучих інструментів. Далі минув порожні й темні їдальні, клубні приміщення, бібліотеку, врешті опинився на своєму рівні; пройшов повз кабіну астрогатора й за півкроку зупинився, наче бажаючи підслухати і його, але крізь гладкі тафлі дверей не проникав жоден звук чи промінь світла, а круглі ілюмінатори були надійно зафіксовані добре закрученими шурупами з мідними головками.

Лише в кабіні знову відчув утому. Похиливши плечі, він тяжко сів на ліжку, скинув з ніг черевики і сперся, схрестивши лікті. Сидячи так, дивився у ледь освітлену нічною лампою низьку стелю, крізь яку пробігала тріщина, ділячи навпіл її блакитну блискучу поверхню.

Блукати кораблем його змусило не почуття обов’язку, не інтерес до розмов і життя інших людей. Роган просто боявся таких нічних годин, бо тоді перед ним виринали картини, які не хотів згадувати. З усіх спогадів найгіршим був спогад про людину, яку вбив, стріляючи зблизька, щоби вона не вбила інших. Мусив так учинити, але від цього не ставало легше. Знав, що зараз вимкнувши лампу, знову побачить ту саму сцену: як той зі слабкою, бездумною посмішкою іде, простягаючи в непевних долонях ствол «Вейра», як переступає розпростерте на камінні тіло без руки.

То було тіло Ярґа, котрий повернувся, дивом уцілівши, щоб так по-дурному загинути — через мить стати пошматованим трупом з роздертим комбінезоном, що димівся на грудях. Роган марно намагався відігнати цю картину, що мимовільно поставала перед його очима, чув гострий запах озону, гарячу віддачу рукоятки, котру стискав тоді спітнілими пальцями, і чув скімлення людей, яких згодом, задихавшись, стягав докупи, щоб пов’язати, наче снопи. Щоразу це близьке, знайоме осліпле і ніби голе обличчя поціленого вражало його своїм виразом розпачливої безпорадності.

Щось стукнуло; це впала книжка, яку почав читати ще на Базі. Заклав сторінку білою карткою, але не прочитав ні рядка, бо й коли. Випростався на ліжку. Подумав про стратегів, які обмірковували тепер плани знищення хмар, і його вуста скривила погордлива усмішка. Це не має сенсу, все разом... — думав він. — Хочуть знищити... Точніше, ми теж, ми всі хочемо це знищити, але ж нікого цим не врятуємо. Реґіс — планета безлюдна, людині на ній нічого шукати. Тож звідки ця запеклість? Адже це так, ніби тих убила буря чи землетрус. Не чийсь свідомий намір, не якась ворожа думка стала нам на шляху. Мертвий процес самоорганізації... То чи варто марнувати всі сили й енергію на її знищення тільки тому, що