Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

і велике коло його інтересів було недоступне їй. На думку чиказького товариства він особливо не зважав, але тепер міг порівнювати Ейлін із дамами з аристократичних кіл Європи, бо після своєї поразки в світі та фінансової перемоги він вирішив знову побувати за кордоном. У Римі — на прийомах в японському та бразильському посольствах, куди завдяки своїм статкам Ковпервуд отримав доступ, і при новому італійському дворі — він зустрічав чарівних світських левиць: італійських графинь, знатних англійок, американок із вищих кіл, наділених смаком і тактом. Здебільшого, вони бачили в ньому чоловіка з чарівними манерами, гострим і проникливим розумом, і взагалі вважали його непересічною особистістю. До Ейлін же — він не міг цього не помітити — ставилися набагато холодніше. Вона була занадто зухвалою, вродливою, занадто розкішно одягалася. Її квітуче здоров’я й яскрава краса кидали виклик жінкам, наділеним скромнішою і блідішою зовнішністю, хоча по-своєму і не позбавленим привабливості.

Під час одного великого прийому при дворі, на який Френк, поступаючись наполяганням Ейлін, без особливих зусиль роздобув запрошення, він почув, як хтось позаду нього сказав:

— Ось вам типова американка.

Ковпервуд стояв осторонь, розмовляючи з грецьким банкіром — своїм сусідою по готелю, а Ейлін прогулювалася залою з дружиною цього банкіра.

— Дивіться, який викличний гарнітур, скільки само­впевненості й яка смішна наївність!

Френк озирнувся, щоб з’ясувати, до кого відносяться ці слова, і побачив Ейлін. Її жорстоко розкритикувала витончена леді, мабуть, англійка, котра мала гарну зовнішність та безперечно належала до вищого світу. Він мусів визнати, що вона багато в чому має слушність, але хіба можна підходити до Ейлін зі звичайною міркою? Хіба можна звинувачувати її в тому, що вона здорова, сильна істота та що кожна жилка аж тремтить у неї від повноти життя. Для нього вона була привабливою. Дуже шкода, що люди з консервативнішими поглядами ставляться до неї з такою недоброзичливістю. Чому не бачать вони того, що бачить він, — наївну пристрасть до розкоші, бажання неодмінно бути на виду, викликані, ймовірно, тим, що Ейлін замолоду була позбавлена можливості виїжджати в світ, хоча тільки про це й мріяла? Ковпервуд жалів Ейлін. І разом із тим уже починав розуміти, що для світської кар’єри йому, мабуть, потрібна зовсім інша дружина — стриманіша, з великим смаком, чуттям і тим природженим тактом, без якого не можна досягти успіху в суспільстві.

Із цієї поїздки Ковпервуд привіз у Чикаґо чудового Перуджино, кілька прекрасних полотен Луїні та Превіталі, портрет Цезаря Борджіа роботи Пінтуріккйо, дві величезні африканські червоні вази, куплені в Каїрі, позолочений різьблений консоль часів Людовика XV, придбаний у одного антиквара в Римі, два химерних венеціанських бра і пару старовинних італійських світильників, які він розшукав у Неаполі і мав намір поставити у себе в бібліо­теці — по кутах. Так поступово поповнювалася і росла його художня колекція.

Приблизно в той же час стало змінюватися і ставлення Ковпервуда до жінок. І раніше, коли він уперше зустрівся з Ейлін, у нього вже був вироблений свій, доволі сміливий погляд на життя і взаємини статей, а головне, він був твердо впевнений у тому, що вільний чинити, як йому заманеться. З того часу, як він вийшов із в’язниці і знову пішов угору, йому не раз доводилося ловити кинутий на нього крадькома погляд, і він не міг не бачити, що подобається жінкам. Ейлін лише нещодавно стала його дружиною, але вже багато років була його коханкою, і період першого палкого потягу минув. Френк кохав Ейлін не тільки за її вроду, а й за незмінно гарячу прихильність. Проте й інші жінки починали тепер цікавити його, іноді навіть будити в ньому пристрасть, і він не намагався підшукати цьому якісь пояснення чи моральні виправдання. Таке життя і така людина. Від Ейлін він приховував, що його тягне до інших жінок, розуміючи, як їй це буде гірко, проте це було так.

Незабаром після свого повернення з Європи Ковпервуд якось зайшов у галантерейну крамницю на Стейт-стрит купити краватку. Ще в дверях він зауважив даму — вона прямувала до іншого прилавка та пройшла зовсім близько від нього. З першого погляду він зрозумів, що перед ним — одна з тих світських левиць, до котрих його тягнуло останнім часом, хоча милуватися ними йому доводилося тільки здалеку. Витончена, елегантно, але строго одягнена, мініатюрна, струнка, з темним волоссям та очима, смаглявою шкірою, крихітним ротом і пікантним кирпатим носиком. Загалом це була шикарна леді за шаблонами чиказьців того часу. Вираз її очей свідчив про життєвий досвід, а завзято-зухвале обличчя пробудило у Френкові усвідомлення своєї чоловічої переваги і бажання будь-що підкорити її собі. На зухвало-зневажливий погляд, який вона метнула в його бік, Ковпервуд відповів пильним і владним поглядом, що змусив дівчину негайно опустити очі. Він дивився на неї не нахабно, а лише наполегливо та багатозначно. Незнайомка була легковажною дружиною одного успішного адвоката, поглинутого своїми справами і самим собою. Після цієї мовчазної розмови вона з удаваною байдужістю зупинилася неподалік, роблячи вигляд, що уважно розглядає мережива. Ковпервуд не зводив з неї очей, сподіваючись, що та знову подивиться на нього. Але він поспішав у справах, не хотів спізнюватися і тому, вирвавши аркуш із записника, написав назву готелю, а внизу зробив приписку: «Другий поверх, вітальня, вівторок, перша година дня». Дама стояла впівоберта до нього, й її ліва, затягнута в рукавичку рука була опущена. Проходячи повз, непомітно сунути їй записку труднощів не склало. Ковпервуд так і вчинив, і побачив, як незнайомка затиснула папірець у своїй руці. Ймовірно, вона крадькома весь час спостерігала за ним. Призначеного дня і години леді чекала його в готелі, хоча він навіть не підписав свого імені. Цей зв’язок, що здавався йому спочатку дивовижним, тривав, однак, недовго. Його кохана була цікава, але аж надто химерна та вибаглива.

Потім у Гадлстоунів — своїх колишніх сусідів — він якось зустрів на обіді панночку двадцяти трьох років, котра на короткий час дуже захопила його. У неї було смішне і не дуже милозвучне прізвище — Хаббі (Елла Ф. Хаббі, як він з’ясував згодом), але дівчина була дуже мила. Головна її зваба ховалася в пустотливому лукавому личку і хитрих очицях. Батько Елли був заможним комісіонером із південної Вотер-стрит. Варто було Френкові звернути на неї увагу, як дівуля не забарилася закохатися в нього, що, втім, було доволі природно. Вона була молода, недосвідчена, вразлива, блиск слави затуманював їй голову, а пані Гадлстоун