Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

уже давно на всі лади вихваляла Ковпервуда та пророкувала йому велике майбутнє. Коли Елла з ним зустрілася, то побачила, що той дуже жвавий, відверто нею милується, нітрохи не страшний і не суворий, в усілякому разі, з нею. Панночка була цілковито зачарована, і варто було Ейлін відвернутися, як усміхнені очі дівчини негайно з захопленням поглядали на Френка. Після обіду всі перейшли до вітальні, і тут Ковпервуд найприроднішим і невимушеним чином запросив Еллу відвідати його в конторі, якщо їй доведеться бути неподалік. Але очі його виказували інше, викликавши у відповідь жаркий і збентежений погляд. Панночка прийшла, і вони стали зустрічатися. Але зв’язок цей також був нетривким і не захопив його. Дівчина була не з тих, котра могла б утримати Ковпервуда після того, як було вдоволено його цікавість.

За цим зв’язком послідувала ще одна коротка інтрижка з такою собі пані Джозефайн Ледуел, гарненькою удовицею, котра, здумавши спекулювати на хлібній біржі, звернулася за порадою до Ковпервуда і з першої ж зустрічі вирішила, що з ним варто затіяти флірт. Зовні вона була трохи схожа на Ейлін, але старша, не така гарна і мала тверезий, практичний склад розуму. Її елегантність, незалежна манера триматися та холодна розважливість заінтригували Френка. Вона, зі свого боку, всіляко намагалася його заманити й урешті-решт досягла успіху. Місцем зустрічей служила її квартира на Північній стороні. Зв’язок тривав півтора місяця, але нова коханка не дуже сподобалася Ковпервудові. Будь-якій жінці, котра з ним зближувалася, доводилося змагатися з привабливістю Ейлін і колишньою чарівністю його першої дружини. А це виявлялося не так вже й легко.

Саме в ті часи, що чимось нагадували перші роки шлюбу з Ліліан, коли вони також майже нікуди не виїжджали, Ковпервуд зустрів нарешті жінку, котрій судилося залишити глибокий слід у його житті. Він довго не міг її забути. Це була дружина молодого скрипаля, Гарольда Солберґа, данця, котрий оселився в Чикаґо. Сама вона не була данкою. Чоловіка її видатним скрипалем ніяк не можна було назвати, хоча музичний темперамент він, без сумніву, мав.

Усім нам доводилося стикатися, і в найрозмаїтіших галузях, із такими майбутніми світилами, без п’яти хвилин знаменитостями, невизнаними геніями. Це — цікавий типаж, що завзято віддається тій справі, до якої всупереч усьому вважає себе покликаним. У цих людей є і відповідна зовнішність, і всі традиційні манери професіонала, проте це тільки «мідь дзвону та бубон, що брязкає». Досить було навіть короткого знайомства з Гарольдом Солберґом, аби зарахувати його саме до цієї категорії людей мистецтва. У нього був похмурий блукаючий погляд, довгі, до плечей, темно-каштанові кучері, які він зачісував назад, залишаючи одне пасмо по-наполеонівськи спущеним на чоло, по-дитячому ніжний рум’янець, надто пухкі, червоні чуттєві губи, гарний ніс із невеликою горбинкою, густі брови та вуса, що стричали так само неспокійно, як і його болісно самолюбна та низька душа. Родина вислала його з Данії, бо в двадцять п’ять років він усе ще ніяк не проявив себе і тільки те й робив, що докучав заміжнім жінкам, у котрих постійно закохувався. У Чикаґо Солберґові довелося жити на сорок доларів на місяць, які висилала йому мати, і на мізерний заробіток від уроків музики. Грошей було обмаль, але, витрачаючи їх на свій лад «економно», тобто одягаючись шикарно і харчуючись чим доведеться, — він якось викручувався і навіть зумів оточити свою персону якимось романтичним ореолом. Йому було всього двадцять вісім років, коли він зустрів Риту Ґрінаф із Вічіто, штат Канзас.

На той час, коли Солберґи познайомилися з Ковпервудами, Гарольду було тридцять чотири роки, а його дружині — двадцять сім. Вона вчилася в Чиказькій школі живопису та скульптури і зустрічалася з Солберґом на студентських вечірках. Тоді їй здавалося, що він грає божественно і що життя — це тільки мистецтво та кохання. Весна, озеро, що вилискує на сонці, білі вітрила яхт, кілька шпацерів і бесід у тихі, задумливі вечори, коли місто потопає в золотистому серпанку, завершили справу. Потім було раптове вінчання суботнього вечора, весільна подорож у Мілвокі на один день, повернення в студію, яку потрібно було тепер переобладнати для двох, і цілунки, цілунки без ліку, поки не був вгамований любовний голод.

Але одними поцілунками ситий не будеш, і незабаром почалися сімейні негаразди. Щастя ще, що молодим не довелося зіткнутися зі справжньою нуждою. Рита була порівняно забезпеченою. У батька її був у Вічиті свій невеликий елеватор, що приносив йому непоганий прибуток, і, коли вона раптово вийшла заміж, старий вирішив, як раніше, висилати їй гроші, хоча служіння мистецтву, якому присвятили себе донька і зять, було для нього чимось абсолютно чужим і незрозумілим. Немічний, боязкий, м’який чоловічок, котрий надавав перевагу краще наживати менше, аби нічим не ризикувати, немов створений для життя в провінційній глушині, він дивився на Гарольда приблизно так, як ми стали б дивитися на пекельну машину, — з цікавістю, проте тримаючись на безпечній відстані. Але з часом — бо навіть людям простодушним не чужі людські слабкості — він став пишатися своїм зятем, хвалився по всій окрузі Ритою й її чоловіком-музикантом, запросив їх на все літо до себе в гості, бажаючи вразити сусідів, а восени привіз дружину в Чикаґо навідати молодих.

І мати Рити, котра мало чим відрізнялася від будь-якої іншої селючки, їздила з ними на прогулянку, брала участь у пікніках, бувала на артистичних вечірках у студіях. Це було кумедно, наївно, безглуздо і типово для Америки того часу.

Рита Солберґ була за природою жінкою доволі флегматичною. Її округлі, м’які форми свідчили про те, що до сорока років їй доведеться погладшати, і все ж вона була на рідкість приваблива. Шовковисте попелясте волосся, вологі сіро-блакитні очі, ніжна шкіра і рівні білі зуби давали їй право пишатися своєю зовнішністю, і вона чудово усвідомлювала силу своїх чарів. Розігруючи дитячу наївність і безпечність, вона прикидалася, ніби не помічає, який трепет викликає її врода в інших велелюбних чоловіків, а тим часом завжди чудово усвідомлювала, що робить і навіщо. Їй подобалося відчувати свою владу. Вона знала, що у неї гарні плечі та шия, пишні спокусливі форми, що одягається вона вишукано, і хоча багато витрачати на гарнітури не може, принаймні кожна її річ залишає на собі відбиток її індивідуальності. Будь-яка кравчиня позаздрила б мистецтву, з яким вона зі старого солом’яного бриля, стрічок і якоїсь пір’їнки робила собі капелюшок, що дивовижно пасував їй. Вона любила вбиратися в біле з