Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

блакитним або рожевим, в коричневе з палевим — наївні дівочі поєднання, в яких наче відбивалася її душа. Навколо талії красуня зазвичай пов’язувала широку брунатну або червону стрічку, а капелюшки носила великі, з м’якими крисами, що гарно обрамляли її обличчя. Рита граційно танцювала, непогано співала, з почуттям, а іноді і з блиском грала на роялі, малювала. Але все це не мало нічого спільного зі справжнім мистецтвом. Рита не була істинним художником, і якщо й виділялася зі свого середовища, то швидше власними настроями та думками — мінливими, навіженими та свавільними. З точки зору загальноприйнятої моралі Рита Солберґ у ті часи була особою небезпечною, хоча сама вона вважала себе просто милою фантазеркою.

Мінливість настроїв жінки пояснювалася частково тим, що вона стала розчаровуватися в Солберґу. Він страждав однією з найвідразливіших хвороб — невпевненістю в собі та нездатністю знайти своє покликання. Часом музикант ніяк не міг вирішити, народжений він бути видатним скрипалем чи видатним композитором, або хоча б відомим педагогом. Утім, з останньою можливістю йому ніяк не хотілося миритися. «Я — артист, — любив він казати. — О, як я страждаю від свого темпераменту!» І докидав: «Покидьки! Бездушна сволота! Свині!» — це вже стосувалося оточення. Грав він дуже нерівно, хоча інколи в його виконанні було чимало витонченості, ліричності та м’якості, що здобули йому належну увагу публіки. Але, зазвичай, виконання Солберґа відображало хаос, що панував у його думках. Він грав так гарячково, настільки нервово, водив смичком із такою самовідданою пристрастю, що не міг уже встежити за технікою гри і багато від цього втрачав.

— Фантастично, Гарольде! — захоплено волала Рита в перші роки їхнього шлюбу. Потім вона вже не була в цьому впевнена.

Аби стати предметом захоплення, треба чогось досягти в житті. А Гарольд нічого не досяг — мимоволі мала визнати Рита — і навряд чи колись досягне. Він давав уроки, гарячкував, мріяв, лив сльози, що, однак, не заважало йому з апетитом їсти тричі на день і час від часу задивлятися на жінок. Бути для свого обранця всім, бути єдиною та неповторною, заповнити собою всі його помисли та почуття — на менше Рита не хотіла погодитися, вона занадто високо себе цінувала. Тому, коли з роками Гарольд почав зраджувати її, спочатку в мріях, а потім і в реальності, терпіння Рити вичерпалося. Вона вела рахунок його захопленням: дурненька юнка, котрій він давав уроки музики, студентка зі школи живопису, дружина банкіра, в будинку котрого Гарольд іноді виступав. Дізнавшись про чергову зраду, Рита замикалася в собі і похмуро мовчала або їхала до родичів. Гарольд принижено каявся, плакав, бурхливі сцени закінчувалися палким примиренням, а потім усе починалося знову. Таке життя...

Утративши віру в талант Гарольда, Рита перестала його ревнувати, але їй було прикро, що її чари вже не владні над ним і що він сміє звертати свою увагу на інших жінок. Під сумнів ставилася її краса, а вона все ще була вродлива. Нижча за зростом, ніж Ейлін, і не така помітна, Рита була пишнішою, округлішою і здавалася ніжнішою та жіночнішою. Повнота її прикрашала, але, по суті, вона й не мала такої вже гарної постави, зате в мінливому виразі очей, в лінії рота, в її несподіваних фантазіях і мрійливості зачаїлася якась чарівна краса. Вона стояла вище за Ейлін у розвитку, краще розуміла живопис, музику, літературу, краще розбиралася в подіях дня, а в коханні була куди загадковішою та спокусливішою. Вона знала багато цікавого про квіти, коштовне каміння, комах, птахів, пам’ятала імена героїв художніх творів, читала напам’ять прозу та вірші.

Коли Ковпервуди познайомилися із Солберґами, ті все ще знімали студію в Палаці нового мистецтва і, мабуть, насолоджувалися безхмарним сімейним щастям. Правда, справи у Гарольда йшли не найкраще, він уже на все махнув рукою і плив за течією. Перша зустріч відбулася за чаєм у Гатштадтів, із котрими Ковпервуди зберегли дружні стосунки. Гарольд грав, а Ейлін — Френка цього дня з нею не було, — вирішивши, що Солберґи — люди цікаві, а їй необхідно розважитися, запросила їх до себе на музичний вечір. Ті скористалися запрошенням.

Ковпервуд із першого погляду розгадав Солберґа. «Нестійка, емоційна особа, — подумав він, — і, ймовірно, занадто слабкий і ледачий, аби з нього колись щось ви­йшло». Проте сам скрипаль йому сподобався. Так само як у фігурок на японських гравюрах, у Солберґа був цікавий і характер, і тип. Френк зустрів музиканта дуже люб’язно.

— Пані Солберґ, як я розумію, — сказав він, шанобливо схиляючись перед Ритою, спокійну грацію і смак котрої він оцінив одразу ж.

Вона була в скромній білій сукні з блакитною облямівкою — по верхньому краю мереживних оборок була пропущена вузенька блакитна стрічечка. Її оголені руки та плечі здавалися дивовижно ніжними. А жваві сірі очі дивилися лагідно та пустотливо, як у розпещеної дитини.

— Знаєте, — щебетала вона, примхливо випинаючи гарненькі губки, як завжди це робила, коли щось розповідала, — я вже думала, ми ніколи сюди не потрапимо. На Дванадцятій вулиці — пожежа (вона мовила поспіхом), і ніяк не проїдеш, стільки там машин. А дим який! Іскри! І полум’я з вікон. Величезні червоні язики, такі, знаєте, майже помаранчеві з чорним. Це гарно, еге ж?

Ковпервуд був зачарований.

— Дуже навіть, — весело погодився він із тим безтурботним і поблажливим виглядом, з яким дорослі розмовляють із дітьми.

Він і справді відчув якусь батьківську ніжність до пані Солберґ, вона здавалася такою наївною, юною і в той же час безперечно мала як характер, так і індивідуальність. «Обличчя та плечі — надзвичайно гарні», — думав він, ковзаючи по гості поглядом. А пані Солберґ бачила перед собою тільки елегантного, холодного та стриманого чоловіка, судячи з усього, дуже енергійного, з блискучими проникливими очима. «Так, це не Гарольд! — думала вона. — Той ніколи нічого не доб’ється в житті, навіть популярності».

— Як добре, що ви взяли із собою скрипку, — казала тим часом Ейлін Гарольду в іншому кутку вітальні. — Мені б дуже хотілося послухати вас.

— Ви занадто ласкаві, — відповідав Солберґ, солодкаво розтягуючи слова. — Як у вас тут гарно, які чудові книги, нефрит і кришталь...

Ейлін подобалася його м’яка піддатливість. Він був схожий на вразливого, розбещеного хлопчиська, подумала вона. Ним мала б опікуватися якась сильна та заможна жінка.

Після вечері Солберґ грав. Висока постать, очі, спрямовані в далечінь, волосся, що спадає на чоло, — вся сутність