Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

«ноші». Та й узагалі не розумію, чому ти шукала саме «ноші». Ті люди не мали ніяких нош.

— Ну як ти не розумієш, воно передає суть! — стояла на своєму дівчина. — Хіба знайдеш у словнику таке одне слово, яким можна розказати, що когось пронесли повз нас за руки й за ноги.

— А може, просто оце й пошукати — «пронесли»?

— Словник подає дієслова тільки в неозначеній формі, та коли хочеш, я спробую… Transportar[38], — промовила вона, — Camilla.

Нараз мер збагнув, що вона хоче сказати.

— D'onde?[39] — спитав він у розпачі. — D'onde?

— По-моєму, він питає, куди, — сказав молодик і раптом заходився охоче й жваво пояснювати. Він швидко підступив до своєї машини, відчинив дверці, зігнувся навпіл і почав немовби заштовхувати всередину щось важке. Потім махнув руками в напрямі Леона і промовив: «Звіяні вітром»[40].

Мер як стояв, так і сів на найближчий камінь. Що ж могло статися? Невже жандарми таки вистежили їх? Але тоді вони доконче мали б дочекатися супутника отця Кіхота, щоб схопити і його. Та й чому вони понесли отця Кіхота на ношах? Може, підстрелили, а потім самі злякалися?.. Голова мерова похилилась під тягарем думок.

— Бідолашний, — прошепотіла дівчина. — Він так тужить за своїм померлим другом… Мабуть, краще нам тихенько поїхати звідси.

Вони підхопили свої сумки й навшпиньки рушили до машини.

— А цікавий випадок, — сказала дівчина, — хоча, звісно, й дуже, дуже сумний. У мене таке відчуття, ніби я побувала в церкві.

Частина друга

Розділ перший

Як монсеньйор Кіхот мав розмову з єпископом

1

Розплющивши очі, отець Кіхот з подивом побачив, що краєвид обабіч нього швидко кудись відбігає, а сам він лежить нерухомо чи не в тій самій позі, в якій заснув. Ось промайнули дерева, потім якийсь будинок. Отець Кіхот подумав, що все те йому тільки ввижається після випитого, скрушно зітхнув, пригадавши свою нерозумну поведінку, постановив собі бути надалі стриманішим, а тоді заплющив очі й знову заснув.

Удруге він прокинувся від якихось незрозумілих струсів, потім тіло його провисло й опустилося начебто на холоднувате простирадло замість шорсткої трави серед каміння. Він сягнув рукою за голову, щоб поправити подушку, і почув жіночий голос, який обурено промовив:

— Пресвята Матір Божа, що ж це ви зробили з бідолашним панотцем?

Інший голос відповів:

— Заспокойся, жінко. Він ось-ось прокинеться. Краще йди звари йому чашку міцної кави.

— Він завжди п’є чай.

— Тоді запар чаю, і теж міцного. Я побуду тут, доки він прокинеться, а потім…

Та в цю мить отець Кіхот знову поринув у солодке забуття сну. Йому привиділося, ніби він надув і запустив у повітря три гумові кульки. Дві були великі, а третя маленька. Це його непокоїло. Він хотів упіймати меншу кульку і надути її до такого ж розміру, як ті дві… Тут отець Кіхот знову прокинувся, покліпав очима й цілком виразно усвідомив, що він удома, в Тобосо, і лежить на своєму старому ліжку. Чиїсь пальці мацали йому пульс.

— Доктор Гальван! — вигукнув він. — Це ви? Що ви робите в Тобосо?

— Не хвилюйтеся, — заспокійливо мовив лікар. — Скоро ви остаточно прийдете до тями.

— А де Санчо?

— Санчо?

— Ну, мер.

— Ми залишили того суб’єкта висиплятися з похмілля.

— А Росінант?

— Ваша машина? Він напевне приведе її сюди. Якщо, звісно, не втече за кордон.

— Як я тут опинився?

— Я визнав за краще зробити вам невеличкий укол. Заспокійливе…

— Хіба я бешкетував?

— Ви спали, проте я розважив, що при нашій появі могли б… рознервуватися.

— А хто був другий?

— Як це розуміти — «другий»?

— Ви ж сказали «при нашій появі».

— А, ну звісно, зі мною був ваш добрий друг отець Еррера.

— І ви привезли мене сюди… проти моєї волі?

— Це ваш дім, мій давній друже, ваше Тобосо. Де, як не тут, вам найкраще трохи відпочити?

— Ні до чого мені відпочивати. О, ви навіть роздягли мене!

— Ми зняли з вас верхній одяг, ото й тільки.

— І штани!

— Не треба так хвилюватися. Це вам шкідливо. Повірте моєму слову, невеликий відпочинок вам просто необхідний. Сам єпископ попрохав отця Ерреру розшукати вас і привезти сюди, поки справа не зайшла надто далеко. Отець Еррера зателефонував мені в Сьюдад-Реаль. Моє ім’я назвала йому Тереса, а через те, що мій двоюрідний брат служить у міністерстві внутрішніх справ, жандармерія виявила розуміння й допомогла нам. Дуже до речі було й те, що ви подзвонили Тересі з Леона.

До кімнати ввійшла Тереса із чашкою чаю в руках.

— Отче, отче, — мовила вона, — як добре, що ви, хвалити Бога, живі й здорові!..

— Ще не зовсім здоровий, Тересо, — поправив її доктор Гальван, — але кілька тижнів спокою…

— Які там кілька тижнів! Я зараз же встану. — Отець Кіхот спробував підвестись, але знов повалився на ліжко.

— Трохи паморочиться в голові, еге ж? Не турбуйтеся. Це просто діють ін’єкції. Поки їхали, довелося зробити вам ще два уколи.

У сонячному світлі зблиснув білий комір, і на порозі з’явився отець Еррера.

— Як він тут?

— Помаленьку оклигує, помаленьку.

— Ви обидва винні у незаконних діях, — промовив отець Кіхот. — Викрадення, лікування без згоди пацієнта…

— Я дістав чіткі настанови від єпископа, — відказав отець Еррера, — повернути вас додому.

— Que le den por el saco, al obispo[41], — заявив отець Кіхот, і в кімнаті запала мертва тиша. Навіть сам отець Кіхот був уражений власними словами. Далебі, де тільки він міг навчитися такого неподобства? Як і звідки воно так зненацька, так легко навернулось йому на язик? Із яких закутків пам’яті?..

Серед тиші прозвучало хихотіння. Це вперше отець Кіхот почув, щоб Тереса сміялася. Він сказав:

— Мені треба встати. Цю ж мить. Де мої штани?

— Вони у мене, — озвавсь отець Еррера. — Те, що ви щойно сказали… я ніколи не зважуся повторити… Такі слова з уст священнослужителя, монсеньйора…

У отця Кіхота аж язик засвербів ужити ті ж таки неповторні слова на адресу монсеньйорського титулу, одначе він поборов це дике бажання.

— Зараз же принесіть мої штани, — зажадав він. — Я хочу встати.

— Ці непристойні слова доводять тільки те, що ви не при своєму розумі.

— Я сказав, принесіть мені мої штани!..

— Потерпіть, потерпіть, — мовив доктор Гальван. — Через кілька днів устанете. А поки що вам потрібен відпочинок. І головне — ніяких хвилювань.

— Штани!

— Вони залишаться в мене, аж поки вам стане краще, — сказав отець Еррера.

— Тересо! — заволав отець Кіхот до свого єдиного друга.

— Він