Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

Час вирушати, подумав він, і попити в найближчому селищі кави. Кава була йому потрібна. Після горілки він ніколи не мучився похміллям, а от надмір випитого вина завжди діяв на нього гнітюче, майже так само, як надто бурхлива діяльність якогось партійного реформатора. Мер пішов будити отця Кіхота, та того на місці не було, хоча шкарпетки й черевики, що правили йому за подушку, лежали тут-таки. Мер кілька разів погукав, але марно, і звук власного голосу лише відновив у його пам’яті той сон. Він сів почекати, гадаючи, що отець Кіхот, певне, подався десь у затишний куточок звільнитись від решток вина. Але навряд, щоб на це було потрібно аж десять хвилин — ніякий сечовий міхур не вмістив би стільки рідини. А може, вони ходять один за одним, і отець Кіхот, випорожнившись, рушив до того місця, де залишив свого друга. Мер повернувся туди з ліловими шкарпетками в руці, і це знов нагадало йому про той сон, збудивши в душі тривогу. Отця Кіхота ніде не було.

Мер подумав: може, той пішов глянути, чи на місті Росінант. Напередодні отець Кіхот, за порадою мера, трохи відігнав машину вбік від дороги, й поставив за купою піску, що залишилась після дорожніх робіт, — так щоб ніякі жандарми, їдучи мимо, не побачили її.

Отця Кіхота не було й коло машини, зате Росінант мав тепер товариство: позад нього стояв «рено», і молода парочка в джинсах, сидячи серед каміння, складала в дорожні сумки чашки, блюдця й тарілки після дуже солідного, судячи з решток, сніданку. Нараз мер відчув страшенний голод. Молоді люди мали привітний вигляд, зустріли його усмішкою, і якусь хвилю повагавшись, мер спитав:

— Чи не вділили б ви мені одну булочку?

Обоє втупились у нього, як здалося мерові, занепокоєно. Аж тепер він похопився, що стоїть перед ними давно не голений і все ще тримає в руці лілові шкарпетки. А молодята, з усього судячи, були ще й іноземці.

Нарешті молодик промовив з американським акцентом:

— На жаль, я погано розумію по-іспанському. Parlez-vous Francais?[30]

— Un petit peu, — відказав мер, — trés petit peu[31].

— Comme moi[32], — сказав молодик, і настала ніякова пауза.

— J'ai faim, — сказав мер. Зі своєю вбогою французькою він почував себе справжнім жебраком. — J'ai pensé si vous avez fini votre… — Він марно шукав потрібного слова. — …votre… desayuno…[33]

— Desayuno?

Просто дивно, подумав мер, скільки іноземних туристів мандрують по Іспанії, не знаючи навіть найпростіших слів.

— Рональде, — озвалася дівчина своєю незрозумілою мовою, — я піду принесу з машини словник.

Коли вона підвелася, мер помітив, що в неї гарні довгі ноги, й провів долонею по щоці, вклавши в цей жест жаль за втраченою молодістю. А тоді сказав:

— Il faut те pardonner, senorita… Je n'ai pas…[34] — І аж тепер зрозумів, що не знає, як по-французькому «поголений».

Чоловіки мовчки стояли один проти одного, аж поки дівчина повернулась. Та й після того розмова посувалася на превелику силу. Мер дуже повільно, роблячи паузи за кожним словом, щоб дати дівчині час знайти його в своєму кишеньковому словничку, промовив:

— Якщо ви… закінчили… свій сніданок…

— Desayno означає сніданок, — пояснила дівчина своєму супутникові з таким потішеним виглядом, наче зробила хтозна-яке відкриття.

— …можна мені… bollo?

— Тут сказано: «bollo — хлібець вартістю в один пенс», — розтлумачила дівчина, — але наші булочки коштували набагато дорожче.

— Словники швидко застарівають, — пояснив її супутник. — Не можуть же вони встигати за інфляцією.

— Я дуже голодний, — сказав мер, особливо старанно вимовивши ключове слово.

Дівчина погортала сторінки словника.

— Ambrriento? Так він сказав? Я не можу знайти цього слова.

— Спробуй подивитися на h. Здається, вони цю літеру не вимовляють.

— А, он як… Справді, є… «Охочий». До чого ж він охочий?

— А ще якогось значення немає?

— Ой, ну звісно, яка ж я дурна. «Голодний». Мабуть, оце воно і є. Він голодний і просить хліба.

— У нас лишилося дві булочки. Віддай йому обидві. І ще… дай бідолашному злидневі й оце. — Молодик простяг дівчині купюру в сто песет.

Булочки мер узяв, а від грошей відмовився. Щоб пояснити причину, він показав спершу на Росінанта, а потім на себе.

— О Боже, — мовила дівчина. — Це його машина, а ми тицяємо йому якісь сто песет. — Вона склала руки долонями докупи й піднесла їх до грудей жестом, схожим на східне вітання.

Мер усміхнувся. Він зрозумів, що дівчина вибачається.

Молодик похмуро буркнув:

— А звідки я міг знати?

Мер узявся наминати булочку. Дівчина погортала словник.

— Manteqyilla?[35] — спитала вона.

— Чого «кілька»? — невдоволено запитав її супутник.

— Я спитала, чи не хоче він масла.

— Масло я доїв. Його вже не можна було тримати.

Мер покрутив головою і докінчив булочку. Другу він поклав у кишеню.

— Para mi amigo[36], — пояснив він.

— О! Це я зрозуміла, — радісно вигукнула дівчина. — Друга булочка — для його подружки. Пригадай латину: amo — люблю, amas — ти любиш… Далі я не пам’ятаю. Б’юсь об заклад, вони робили в кущиках те саме, що й ми.

Мер приставив долоню до рота і знову погукав, але відповіді не було.

— Звідки ти знаєш, що то подружка? — спитав молодик. Він видимо затявся і хотів ні з чим не погоджуватись. — Мабуть, по-іспанському так само, як і по-французькому, ami може означати друга будь-якої статі, тільки пишеться по-різному.

— Боже милий, — мовила дівчина. — То ти гадаєш, отой труп, якого понесли звідси…

— Ми не знаємо, чи був то труп. А якщо труп, чому цей чоловік сховав для нього булочку?

— Спитай його.

— Як я можу спитати? Словник же в тебе.

Мер знову погукав. У відповідь озвалася лише слабка луна.

— Як судити з вигляду, то був напевне труп, — сказала дівчина.

— А може, його просто забрали до лікарні.

— У тебе завжди такі нецікаві пояснення… Ну нехай, але ж у лікарні йому не потрібна булочка.

— У слаборозвинених країнах родичі здебільшого мусять носити хворим їжу.

— Іспанія — не слаборозвинена країна.

— Це ти вважаєш так…

Мер побачив, що вони ось-ось посваряться, і знову поплентав туди, де вночі спав отець Кіхот. Але таємниче зникнення й спомини про той моторошний сон і далі гнітили йому душу, тож він повернувся до Росінанта.

Поки його не було, іноземці погортали словник, і це дало деякі наслідки.

— Camilla[37], — сказала дівчина, але вимовила це слово так дивно, що мер нічого не збагнув.

— Ти певна, що це потрібне слово? — спитав молодик. — Воно звучить скоріш як жіноче ім’я, а не