Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

хоча й читаєте священні книги, проте, коли забажаєте, можете добряче хильнути.

— Чому ви щоразу тулите до мене мого предка?

— Я ж тільки порівнюю…

— Ви згадуєте його при будь-якій нагоді, кажете, ніби мої священні книги подібні до його рицарських романів, порівнюєте наші дрібні пригоди з епізодами його життєпису. Але ж оті жандарми були всього-на-всього жандарми, а не вітряки. І я — отець Кіхот, а не Дон Кіхот. Повірте мені, я існую насправді. Мої пригоди — це мої пригоди, а не його. Я йду своєю дорогою — своєю власною, — а не його. Я чиню так, як сам хочу. І зовсім не припнутий до свого предка, що помер чотириста років тому.

— Пробачте, отче. Я думав, ви пишаєтеся своїм предком. І ніколи не хотів вас образити.

— Ой, та знаю я, що ви думаєте. Ви думаєте, мій Бог — це така сама ілюзія, як і оті вітряки. Але кажу вам: він існує, і я не тільки вірю в нього. Я дотикаюсь до нього.

— Ну, і який він на дотик — м’який чи твердий?

Отець Кіхот, уже розгніваний, хотів був підвестися з трави.

— Та ні, ні, отче, пробачте мені. Я зовсім не мав наміру глузувати. Я поважаю вашу віру так само, як ви поважаєте мою. Між ними лиш одна відмінність. Я знаю, що Маркс і Ленін існували. Ви — тільки вірите.

— Я ж сказав вам: ідеться не про віру. Я дотикаюсь до нього.

— Отче, ми з вами добре проводимо час. Це вже третя пляшка. І я підношу свою склянку за Трійцю. Ви ж не відмовитесь випити за неї.

Отець Кіхот похмуро дивився у свою склянку.

— Ні, не відмовлюсь, але… — Він випив і одразу відчув, що гнів його розвіюється, а натомість у душу западає глибокий сум. — Ви вважаєте, що я п’яненький? — спитав він, і Санчо побачив у нього в очах сльози.

— Отче, наша дружба…

— Атож, Санчо, атож, її ніщо не порушить. Шкода тільки, що мені бракує потрібних слів.

— Для чого?

— І належного знання. Я дуже темна людина. Багато з того, чого мав навчати свою паству в Тобосо, незрозуміле мені самому. Я ніколи не замислювався над цим як слід. Свята Трійця. Закон природи. Смертний гріх. Я втовкмачував їм слова з підручників. І жодного разу не запитав себе: а сам я вірю в усі ці речі? Я йшов собі додому й читав своїх святих. Вони писали про любов. Це я розумів. А все інше здавалося не таким важливим.

— Не збагну я, що вас тривожить, отче.

— Ви мене тривожите, Санчо. Оці чотири дні у вашому товаристві мене тривожать. Я згадую, як сміявся, коли надув оту повітряну кульку. А в кіно… Чому я не обурився? Чому не вийшов із залу? Неначе сто років пролягло межи мною і Тобосо. Я не почуваюся самим собою, Санчо. У мене паморочиться в голові…

— Ви й справді трохи п’яненький, отче. Ото й тільки.

— Це типові ознаки сп’яніння?

— Балакучість… запаморочення… так.

— А сум?

— На деяких людей і так впливає. А інші стають галасливими й веселими.

— Мабуть, мені таки слід обмежитися тоніком. Навряд чи я тепер здатен вести машину.

— За кермо можу сісти я.

— Росінант не любить чужої руки. А мені б не завадило якусь часинку поспати, перш ніж ми вирушимо далі. І пробачте мені, Санчо, якщо я образив вас необачним словом. То вино в мені говорило, не я.

— Нічого поганого ви не сказали. Полежте трохи, отче, а я постережу. Вино прочистило мені голову.

Отець Кіхот знайшов між камінням клаптик м’якого моріжку і вмостився там, але сон прийшов до нього не одразу. Він сказав:

— Отець Герберт Йоне вважає пиятику тяжчим гріхом, ніж обжерливість. Я цього не розумію. Ось ми випили трохи вина, і воно нас єднає, Санчо. Цебто зміцнює дружбу. А обжерливість — то гріх, якому віддаються на самоті. Щось ніби онанізм. Одначе отець Йоне, як я пригадую, пише, що обжерливість — цілком простимий гріх. «Навіть коли призводить до блювоти». Це його достеменні слова.

— Я не схильний вважати отця Йоне авторитетом у питаннях моралі, так само як Троцького — авторитетом у комуністичному вченні.

— А люди й справді чинять жахливі речі, коли уп’ються?

— Та певне, іноді й чинять, якщо втрачають над собою контроль. Але це не завжди погано. Часом навіть добре втратити над собою контроль. У коханні, приміром.

— Як оті в кінофільмі?

— Ну що ж, може, й так.

— Мабуть, якби вони ще трохи випили, то почали б надувати повітряні кульки.

З-за каміння долинув якийсь дивний звук. Мер не одразу розпізнав у ньому сміх. А отець Кіхот сказав:

— Ви мій теолог-мораліст, Санчо. — І за недовгу хвилю замість сміху почулося легеньке хропіння.

3

День випав нелегкий, а ще вони й доволі випили, отож трохи згодом заснув і мер. І йому снився сон — один із тих снів, що звичайно приходять перед пробудженням, запам’ятовуються до найменших подробиць і потім ще довго бентежать душу. Снилось йому, ніби отець Кіхот заблукав, і він його шукає. З собою мер узяв лілові шкарпетки, бо його тривожило, чому отець Кіхот подався в гори босий вибоїстою кам’яною стежкою. Та й недарма мер тривожився: він раз по раз натрапляв на сліди крові. Кілька разів силкувався гукнути отця Кіхота, але щоразу звук ніби застрягав йому в горлянці. Раптом він вийшов на великий, вимощений мармуровими плитами майдан, посеред якого стояла тобоська церква, і з неї долинали якісь дивні звуки. Мер увійшов до церкви із шкарпетками в руці й побачив, що високо вгорі, над самим вівтарем, наче святий образ, сидить отець Кіхот, парафіяни сміються, а отець Кіхот плаче… Мер прокинувся з відчуттям якогось страшного, непоправного лиха. Вже сутеніло. Він був сам.

Як і вві сні, мер пішов шукати отця Кіхота і невдовзі з полегкістю побачив його. Отець Кіхот трохи спустився схилом — може, щоб бути ближче до Росінанта, а може, там просто м’якіше було лежати. Він зняв шкарпетки й, підмостивши їх разом з черевиками під голову замість подушки, міцно спав.

У мера не стало духу будити його. Була надто пізня година, щоб їхати безлюдною дорогою до Осери, а повертатися до Леона мер уважав небезпечним. Отож він і собі віднайшов уподобане перед тим місце, звідки не видно було отця Кіхота, і скоро знову заснув глибоким, не порушуваним ніякими привиддями сном.

Коли мер прокинувся, сонце стояло височенько й світило просто на нього.