Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

– Не забув Арабат. Тому й прийшов.

– Тоді питай!

Друг у темному балахоні відкидається на спинку дерев'яного стільчика. Він молодший за мене, і наскільки знаю встиг звабити не одну дівчину, а потім знищити її морально. Та це лише чутки. На власні очі не бачив, щоб він був аж таким серцеїдом.

– Хочу дізнатись хто і для чого поміняв дівчат місцями. Ця Ліліана повна копія доньки короля Ремакса. Хочу знати чи приймуть її у жертву жерці Долини Пісків. І, як розірвати її договір з Еделем, моїм підданим, який заключений на крові?

Арабат заплющує очі. На мить його обличчя стає відстороненим, вуста ледь рухаються, щось нашіптуючи під ніс. Завжди дивувався його здібностям. Я – демон, один з найсильніших у цій країні, у цьому світі. А він все одно могутніший мене, відчуваю це, хоч і приховує факт власної сили. Гадаю, якби захотів, зміг би відвоювати собі Саару. Може саме тому я спробував зробити нас друзями? Щоб знати, що тобі не встромлять ніж у спину?

– Я не скажу тобі хто поміняв твоїх Ліліан місцями. Ця інформація зараз тобі нічим не допоможе. – Каже друг й відпиває ковток вина. – Але відповім на інші питання: так, жерці приймуть її у якості жертви та відкупу за спокій Саари, так, все вийде. Та чи дійсно ти цього хочеш? Невже готовий віддати невинну дівчину у жертву? Невже…

– Ти не забув, що я – демон, Арабат?

– Демон чи ні, не важливо, – хитає головою. – Я не бачу, що ти щиро готовий віддати дівчину у лапи смерті. Ти взагалі знаєш чому жерці були вигнані тисячі років тому у Долину Пісків? Це все сталося задовго до твоєї появи тут. І далось потом та кров'ю, смертю тисячі жителів цього світу.

– Немає різниці. Обирати між країною і дівчиною з іншого світу смішно й не логічно.

– Не пожалкуй потім про своє рішення, Сеер. Попереджаю. Тож подумай.

– Якщо ти знаєш щось більше – скажи!

– Ні! Ти сам маєш прийняти рішення!

– Натякни! – Нахиляюсь до нього ближче. – Що буде у разі жертви? І що, якщо я передумаю?

– Я не можу. – Гірко усміхається. – Не тому, що не хочу, а тому, що насправді вибір робиш лише ти. Я бачу варіанти розвитку, але майбутнє туманне, зараз воно одне, а через хвилину зовсім інше.

– Як завжди, Арабат. Ти нічого конкретного не кажеш. Даремно я йшов сюди, потрібно було йти одразу у Долину! – Фиркаю.

– Відповіді ти отримав, Сеер. Та чи можеш їх зрозуміти? Відповім на ще одне твоє питання: я можу розірвати договір і врятувати служницю Ліліани й Шаали. Але тільки тоді, якщо твоя принцеса сама погодиться на це. І ще, поки ти не побіг тягнути її сюди, у вашому стані зрадник. Воїн. Він і причетний до Еделя.

– Хто? – Мельхом реагує швидше ніж я. Гепає по столі кулаками й зіскакує з місця.

– У нього одне пасмо волосся чорне, решта – біле.

Ми з братом переглядаємось. З нами дійсно йде один з демонів, той, хто не так давно став другом легіону, що прийшов з пекла.

– Дякую, Арабат.

– Поки немає за що. Чекаю твою чарівну леді. – Хмикає друг й змахує рукою, щоб йшли за своїми. Так і робимо.

******
Леля

Будинок друга Сеера повністю з дерева, але доволі просторий у середині. Спочатку потрапляєш у щось типу вітальні у стилі середньовіччя. А от звідти вже видніються двері та проходи в інші кімнати. Посередині дерев'яний стіл не менше, ніж на п'ятнадцять осіб, над головою висять цілі мотузки завішані засушеними травами. На стінах повно полиць з банками, склянками, глиняними мисками й мішечками з невідомо чим. А ще тут камін викладений камінням, який зараз, на щастя, не розпалений. І так спека.

На перший погляд здається, що друг Сеера – стара відьма. А я їх останнім часом ненавиджу, тож сподіваюсь бабулька виявиться нормальною. Та через мить всім мої слова, думки зникають з голови, адже з однієї з дверей виходить чоловік, років тридцяти, якщо рахувати людськими мірками. Темне волосся до плечей. Вишукані та навіть аристократичні риси обличчя. Тонкий ніс, ідеальні брови, вигин губ. Він легко може позмагатись з Сеером у красі, й навіть виграти. Але найголовніша особливість цього друга – погляд: магічний, наче магніт тягне до себе, манить, зачаровує. Колір очей дивовижний: одна половинка ока блакитна, інша зелена, наче дорогоцінний камінь.

Певно цим і зачаровує.

Стою, ніби води до рота набрала і взагалі чоловіків ще не бачила й втикаю на нього. Не дуже ввічливо, знаю, та що поробиш? От ще трішки, і наче в собаки на ковбасу, слина потече й перетвориться на калюжу під ногами.

– Дашку сюди краще не пускати. – Перше, що кажу. Чоловік усміхається, виглядаючи ще прекраснішим, й жестом запрошує мене сісти за стіл.

“Боже, хто за мене сказав слова про Дашку?”

– Я Арабат, а ви Ліліана? Так?

Від його солодкого голосу хочеться стати стільчиком, на який сів.

Так, що за хрінь?

– Так. – Ледь видихаю.

– Наш дорогий Імператор Сеер попросив розірвати ваш договір на крові з Едельом. – Каже й дивиться. Довго, проникливо, наче у голові він пестить моє оголене тіло.

Я взагалі ніби вимкнулась. Не реагую на його слова. Вони здаються не важливими. Зараз мені хочеться одного, щоб цей красунчик скинув своє лахміття, що нагадує плащ й хоча б поцілував мене.

– Я можу це зробити, але мушу попередити, що це буде боляче.

– Боляче? – Свідомість від цього слова трішки приходить до тями.