Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

– Та я… я й сама не знаю… Це ж тепера до тої Італії їхати, чи ж як?

– Що за питання! Звичайно, до Італії!

– Ой лишенько! Ниньки?

– Та де. Маєте час. Збирайтеся собі поволеньки, а за вами карета днями приїде та й забере. Бо як же інакше: ви ж майбутня королева! Це вам не жарти. Тут діло знаєте яке!

І пан Жаб зробив страшенно таємниче обличчя, ще й палець-ковбасу вистромив у стелю, а його очі, й без того пулькаті, повилазили з орбіт, аж білки блиснули.

– Днями, кажете? – перепитала.

– Рахуймо, десь так з тамтої неділі. Ну, на цьому бувайте здорові. Вибачайте, коли що не так, бо то всяке буває, знаєте, – говорили, тупцяючи до дверей.

– До побачення. Дякую, що зайшли, не обминули.

– Таке скажете! Служба. Хе-хе… На разі – цілую ручки.

Пан Жаб з виляском чмокнув її в ручку, а радники й собі – аж заслинилися. А вже як були за порогом, раптом прем’єр-міністр тріснув себе по лобі, та так, що циліндр злетів у повітря, й засяяла на півсвіту його ідеально лиса міністерська голова.

– Оце недотепа! Я ж черевичка забув!

– То ви його заберете? – злякалася вона.

– Аякже, аякже! Заберем. Безпремінно заберем. Не можна. Ви вже не сердьтеся. Діло таке, що…

Зняла вона того черевичка та й повернула їм, а в самої сльози ось-ось на очі навернуться.

– Ага, і ще ж не все, – нагадав пан Жаб. – Ви ж мені й не представилися. Як же вас величати? Бо король наш спитає, а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку.

– Мартою мене звати.

– Чудово! – вигукнув у захопленні пан Жаб, а радники в долоні заплескали. Сказано – італійці. Вони такі.

– А як же вашого короля звати?

– Маріо дель Монако.[1]

І вони, ще раз розкланявшись, почимчикували своєю дорогою.

Та це ще не весь сон. Минув тиждень, другий і третій, а від короля ні вісточки. Марта вже всі очі вигляділа за тою каретою. Коли ж і місяць до краплі витік, не витерпіла, сіла за стіл та й листа написала. В Італію. В самісінький Рим.

«Шановний королю італійський!

Пише Вам Марта, над котрою Ви так гірко пожартували. Ваші посланці казали – чекай, днями приїде за тобою карета. Я чекаю, чекаю, а тут ні карети, ні фіри. Де ж це таке видано? Вже й з роботи звільнилася, й з міста виписалася. Спакувалася, зібралася – сиджу на валізах. Половину майна попродала. Думаю – нащо королеві старий креденс та всілякі там баняки, мидниці. А тепер через Вас і ніг, вибачайте, ніде помити. Курей продала, підсвинка продала – і то все за півціни. Я б і не продавала, бо ж ніби королеві й не пасує, але скажи кому: беріть задурно, то почнуть докопуватися: як? що? чого?

Отож я Вам пишу і благаю під милий біг дати знати: коли ж нарешті щось виясниться? Бо, може, мені курей і підсвинка назад пора викуповувати? Та й перед людьми незручно. Казала – в Італію! В Італію! А тут тобі сиджу ні вдова, ні заручена та й не знаю, куди вже себе від сорому діти. Слухайте сюди: зі мною жарти погані. Як не буде мені зараз одвіту – начувайтеся! Рознесу я про Вас таку славу, що й не зуздритеся. Я Вам покажу, які зі мною жарти! Я ж і в нашу газету обласну можу написати. Стиду Вам нароблю на цілий світ. Ви самі гадаєте, що як Ви король, то вже пуриць великий?! Бачили ми таких! Думаєте, в мене інших женихів нема? Море! То я ж хоч на них надивилася – не кота ж у мішку купую, як оце Вас. А може, Ви страшний, як дідько? А може, Ви такий самісіньке, як і той Ваш прим’єр, що мені голову закрутив. Бодай йому й очі повилазили, як те волосся вже вилізло. А я ж і не туди: чого це він черевика забрав? Обдурили мене, бідолашну! Признайтеся, що обдурили. Як признаєтесь, то нічого Вам не буде. Поплаче дурна баба та й забудеться. На цьому бувайте здорові.

Вибачайте за такого сварливого листа, бо заїла мене нудьга – далі нікуди. Та відпишіть же мені, чуєте?

Минуло ще трохи часу, і з’явився у неї знову пан Жаб зі своїми радниками. Вона побачила їх – скрикнула та ну обнімати, мов рідних. А сльози як з ринви. Заводить, що хоч з хати тікай. Ледве її втихомирили.

– Запокойтеся, добродійко, – втішає пан Жаб. – Чого це ви? Ну-у… То вже й у сльози…

– Та я вже всі очі висльозила, тую карету виглядаючи. Де ж таки – зібралася, нарихтувалася, а від вас ні слуху ні духу. Та ви сідайте. Може, що перекусите з дороги?

– Та ні, ми ненадовго.

– Чого ж так? Може, хоч чаю?

– Нема коли чаї розпивати. У нас там війна затівається.

– Війна? Господи! З ким?

– Та біс його й зна. Це не моє діло. Є там маршали, генерали, нехай вже вони. У мене й своїх справ по саму зав’язку.

Передчуваючи щось недобре, вона враз зів’яла.

– А ви… ви за мною приїхали?

– Гм… – стенув плечима пан Жаб. – Це ще вилами по воді… Діло, бачте, яке… е-е… Як би це вам сказати…

– Та що ж? Говоріть, – вже й пополотніла.

– Вийшла, бачте, промашка.

– Що таке? Я ж на ваших очах міряла! Ви ж самі казали: пофортунило!

– Та воно так, але… черевик ми переплутали.

– Як це? Адже золотий був!

– Та золотий, тільки не той.

– Як не той? – голос її гнівно забринів.

– А так. Не той, і все, – розвів руками прем’єр.

– А той де?

– А той осьде.

І пан Жаб вийняв з кишені немилосердно обчовганого черевика з роззявленою пелькою. «Що воно за чудасія?» – подумала собі.

– Міряйте. Чого ви стали як укопані?

– Як же його міряти, оцього шкарбана? Той же був золотий, а цей роззявився, як жаба на купині.

– Я ж вам казав – вийшла промашка.

– Та як же можна було, скажіть на милість, сплутати золотий черевичок з оцією-о шкаралупою, га?

– Ну-ну, ви не той! Нема чого слова тут всякі… Цьому черевикові – дві тисячі років. Усі предки нашого короля за його розміром наречених вибирали. Уявляєте собі – дві тисячі років!!! Та за такий час і залізний зноситься, не то що. А він же тільки оздоблений був золотом і діямантами, а так – звичайний черевик.

– Ну добре, а де ж те золото?

– Ну, ви даєте, скажу я вам! Та в цих черевиках знаєте скільки королев переходило? Цілий полк! Ви на свої мешти за рік подивіться – на що вони будуть подібні. А тут – тисячі років!

– А ви мої мешти не чіпайте.

– Та це я до слова.

– А не треба до слова. Ич, який мудрий!