Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

і кіт. Обоє зіщулилися, наче сиділи не біля вогню, а серед зими на снігу, і глипали триоко такими лютими поглядами, що навіть бравий вогонь знічувався й часом стелився червоним рядком по землі, чи то щоб його не було так видно, чи то показуючи свою повагу й покору лихій силі. Коли він на якийсь час затихав, добре було чути сухе бурчання кота й хиже шипіння крука, але ніхто їх не наважувавсь одігнати. Далеко пополудні вогонь з жалем попроковтував свої язики і зник, тільки безліч очей-іскорок ще зиркали з-під попелу та перебігали з місця на місце, але поживи не знаходили й гасли. Люди розійшлися, а кіт з круком ще довго чипіли задумані та похнюплені. Зі зникненням господині і її майна вже ніщо їх не втримувало на старому місці. Ще була хата, але поселилася в ній особа, до якої вони відчували тільки презирство за те, що так безжально розправилася з Маньчиним добром.

– Пішли? – нявкнув кіт.

– Пішли, – кивнув крук. І, звісивши зажурені голови, поплуганилися вони світ за очі з осиротілого обійстя.

Чорна Манька померла, але пісенька зосталася, бо, як той казав, життя коротке, мистецтво вічне. Отож не встигла душа Маньки причалапати до імлистих берегів Стіксу, а вже дітлахи розпочали нові гастролі попід вікнами. З тими концертами все ж не повелося, бо Марта повністю роззброїла наші наміри – то винесе картопляних пляцків, то цукерок, то вареної кукурудзи, ба навіть запускала нас на вишні, порічки й аґрест, що просто не вкладалося в узвичаєні уявлення про власника саду.

А сад той був розлогий, і галуззя його вгиналося від рясних плодів. Поруч простелився город. За Маньчиних часів тут чого тільки не росло. Сплутане, скуйовджене волосся бур’яну, всякого зілля, виродженого й здичавілого, бриніло, гуло безліччю мух та комашні всеньке літо; над зогнилими порепаними яблуками, що попадали з гілок, кружляли золоті рої ос, а понад тим усім царювала млосна задуха, здавалося, повітря стало тут нерухомим стовпом і від тієї непорушності й застояності почина розкладатись, аж подих забиває. Опівдні, нагріті сонцем, вистрілювали врізнобіч насінини, їхня жовто-зелена сальва сполохувала комах, і ті злітали вгору дзумливим роєм, повним роздратованого бзикання, блискоту й мерехтіння крил.

Під парканом височів пагорб, весь у густій бороді вилинялого волоття трав, збоку скидалося, наче хтось там заснув і ві сні накрився сухою травою, може, королевич-машкара, що очікує поцілунку, який звільнить його від закляття. Незрозумілий острах поселявся в душі Марти, коли дивилася на той пагорб, бачила його ритмічне дихання, а може, лише гру тіней, але поволі переймалася думкою, що там хтось таки живе і темної ночі скидає важку ковдру землі й блукає садом, заглядає у вікна; шкребеться у двері і розпачливо стогне, аж сюркотіння прузликів у нічній траві затиха і гасне. Між лопушиння й кульбаби височіла гонорова шляхта будяків, розливаючи медовий дух; пахнув холодний алкоголь м’яти і солодко дихав канупер, наче навмисне підсилюючи нудотність повітря, і кольором, і запахом схожого на позаторішній яблуковий сироп у пузатій пляшці на підвіконні – весь в павутинні і мухах. Що було їстівного на тім городі, давно вигналося в грубі стебла, мовби змагаючись, хто кого переросте, хто кого заглушить, і лише поява спільного ворога враз об’єднала їх у лютій ненависті й, скільки вистачало сили, чинили вони опір Марті, що їх викорчовувала, рвала й топтала. Наклали головами будяки, полягли зелені корогви лопухів, переламані в колінцях списи пирію – все-все було вирубане до ноги, зелена кров сочилася з ран і смарагдами виблискувала в сонці, а над побойовиськом ширяли мухи й бабки, наче зграя вороння, яке чекає свого часу, щоб випити очі. Малина в кутку городу полегшено зітхнула, звільнившись од кропиви й повійки, що густо оплела її по руках і ногах. Земля була перекопана і засіяна, і лише тоді розпався задушливий стовп повітря, звідкись узявся вітерець і розігнав мух. А невдовзі зазеленіли тут чепурні грядки, запах кмину, кропу, молодої цибулі переплівся з запахом квітів, що обступили з усіх боків подвір’я, поспиналися на паркани й розкрили свої кольорові серця перед бджолами і джмелями.

А той пагорб зостався неторканим, бо коли наблизилась до нього з лопатою, то пара розгніваних темно-зелених очей раптом блиснула з настовбурченої трави і пропекла їй обличчя. Марта на мить примружилась, та, глянувши вдруге, вже не помітила ні тих очей, ні стривоженої трави – пожухлі стебельця ліниво лежали ницьма, зморені полудневою спекою. А восени пішли дощі, розмили поверхню пагорба, і сповзла його шкура, оголивши стовчений в купу, спаралізований світ сміття. Так, начеб її одурено було невідомо ким і навіщо. Розкидала ту гору лопатою, закопала в землю вздовж паркана, вирівняла, та полегкості не відчула, навпаки їй почало чогось бракувати, може, королевича-машкари.

Те, що сталося з Мартою потім, бере свій початок від сну, який наснився однієї дощової ночі.

Снилася неділя. Ранок. Порається вона біля кухні, коли чує – хтось стукає в двері. Хто там?

– Відчиніть, побачите, – відповів чоловічий голос.

Вона й відчинила. В хату ввійшов якийсь панок у чорному фраку і в чорному циліндрі. А за ним ще двоє, так само вбрані. Усі мали дуже поважний, ледь не бундючний вигляд. Круглі животики і пампулясті обличчя. Той, що увійшов першим, був, мабуть, великий пан, а ті – менші. Цей був дуже схожий на жабу, а ті – чомусь на кротів. Вона подумки їх так і назвала: пан Жаб і панове Кротове.

– Добродійко, – звернувся до неї пан Жаб, – я, прем’єр-міністр, і мої два радники приїхалисьмо сюди з далекої Італії. Послав нас король, аби всім жінкам вашого містечка приміряли отсей золотий черевичок. Кому буде до міри, тая і стане королевою. Вжесьмо обійшли ціле місто, а це до вас приманджали, і нікому не підійшло. То чи не будете такі ласкаві та й не приміряєте?

За тими словами видобув з кишені щось таке, що враз заіскрилося й засвітилося, – золото так і блиснуло перед її очима, а діаманти й аметисти затанцювали по всій поверхні черевика сонячними зайчиками.

Хутенько взулась і тремтячими руками почала його приміряти. Так, на вигляд він був надто малий, але, на її здивування, нога вільно увійшла в черевичок. Враз троє панів нахилилися та почали обмацувати: чи тут не тисне, а чи там не занадто вільно. Виявилося, що той черевичок якраз впору. Добродії зацмокали язиками:

– Ц-ц-ц-ц! Як на вас шито! Ану, ану пройдіться. Ану поверніться. Ц-ц-ц! Ну пофортунило ж вам, га? От пофортунило! І це ж треба таке: остання хата, вже й надію втратили, га? Що ви