Артур Чарльз Кларк - 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

і набагато слабшу за ту, яку колись пізнав під час тренування астронавтів. До чого він геть не був готовий — це до шквалу пічного жару, який ударив його, коли він викотився з велетенського циліндра, що пронизував небо, — який утворював основу вежі. Але ж то був тільки ранок — що ж тут коїлося ополудні?!

Він ледве встиг призвичаїтися до спеки, коли нападу зазнав його нюх. За його увагу гамірним натовпом боролася сила-силенна запахів — жодного неприємного, але всі незнайомі. Пул на кілька хвилин заплющив очі, намагаючись уникнути перевантаження вхідних каналів інформації.

Він ще не зважився знову їх розплющити, коли відчув якийсь великий вологий предмет, що тицьнувся йому в шию.

— Познайомтеся з Елізабет, — сказав його гід, дужий юнак, вбраний у традиційний костюм білого мисливця, що був надто охайний і навряд чи колись використовувався як задумувалося. — Вона наша офіційна вітальниця.

Пул розвернувся в кріслі й зрозумів, що дивиться в щирі очі малого слоненяти.

— Привіт, Елізабет, — відповів він доволі слабким голосом. Елізабет підняла хобот на знак вітання й видала звук, який зазвичай не почуєш у вихованому това­ристві, але Пулові здалося, що наміри в неї були добрі.

Загалом він провів на планеті Земля менш як годину: пройшов краєм джунглів, приземкуваті дерева яких програвали проти Небесного парку розваг, і побачив більшу частину місцевої фауни. Гід перепросив за дружність левів, яких розпестили туристи, але лихі вискали крокодилів легко це компенсували — ось де була Природа, груба й незмінена.

Перш ніж повернутися до Вежі, Пул ризикнув відійти на кілька кроків від свого летючого крісла. Він зрозумів, що це буде еквівалентно тому, щоб пронести на плечах власну вагу, але це не здалося йому неможливим досягненням, і він ніколи не пробачив би собі, якби принаймні не спробував.

То була не дуже хороша думка. Можливо, варто було робити це в прохолоднішому кліматі. Після менш як десятка кроків він був радий знову потрапити в розкішні обійми крісла.

— Годі, — втомлено сказав він. — Повертаймося до Вежі.

Закотившись до вестибюля перед ліфтом, він помітив табличку, яку чомусь пропустив, коли прибув згори:

ВІТАЄМО В АФРИЦІ!

«Порятунок світу — в природній дикості»

ГЕНРІ ДЕВІД ТОРО

(1817—1862)

Зауваживши Пулову цікавість, гід спитав:

— Ви його знали?

Пул чув це питання надто часто і саме в цю мить не мав настрою пояснювати докладно.

— Я так не думаю, — втомлено відповів він, коли великі двері зачинилися за ними, відрізаючи від видовищ, запахів і звуків найпершої домівки людства.

Вертикальним сафарі він вдовольнив бажання відвідати Землю, і він з усієї сили ігнорував різноманітні болі й розтяги, здобуті там, коли повернувся до своєї квартири на 10000-му поверсі — престижна адреса, навіть у демократичному суспільстві. Однак Індра була мало не шокована його зовнішнім виглядом і наказала йому негайно лягти.

— Ти як той Антей — тільки навпаки! — похмуро пробурмотіла вона.

— Як хто? — спитав Пул. Бували часи, коли ерудиція дружини трохи спантеличувала його, але він рішуче намірився ніколи не дозволяти комплексові неповноцінності розвиватися на цьому ґрунті.

— Син богині землі, Геї. Геракл з ним боровся, але щоразу, як кидав його на землю, Антей поновлював сили.

— І хто переміг?

— Звісно, Геракл, піднявши Антея в повітря, щоб мамця не змогла перезарядити його батарейки.

— Ну, я впевнений, що мої швидко перезарядяться. І я засвоїв одну науку. Якщо я не робитиму більше вправ, то, може, доведеться переїхати на рівень з місячною гравітацією.

Пулової рішучості вистачило на цілий місяць: він щоранку ходив на п’ятикілометрову прогулянку, щоразу вибираючи інший рівень Африканської вежі. Деякі поверхи й досі лишалися просторими лункими металевими пустелями, що, певно, ніколи не будуть заселені, але інші з плином століть були спроєктовані й забудовані з нечуваним розмаїттям архітектурних стилів. Значна їх частина була запозичена з минулих віків і культур, а інші натякали на варіанти майбутнього, які Пул не хотів би відвідувати. Принаймні не було ризику знудитися, і в таких прогулянках його на поважній відстані частенько супроводжували групки приязних дітей. Вони рідко були здатні довго триматися за ним.

Одного дня, коли Пул простував переконливою, хоч і ледве залюдненою імітацією Єлисейських Полів, він раптом помітив знайоме обличчя.

— Дениле! — скрикнув він.

Той чоловік не звернув найменшої уваги, навіть коли Пул гукнув голосніше.

— Хіба ти мене не пам’ятаєш?

Денил — тепер, наздогнавши його, Пул не мав жодного сумніву в його особі — виглядав справді збен­теженим.

— Перепрошую, — сказав він. — Звісно, ви командер Пул. Але я впевнений, що ми ніколи раніше не зустрічалися.

Тепер настала Пулова черга ніяковіти.

— Я, певне, втрачаю розум, — перепросив він. — Мабуть, переплутав вас із кимось іншим. Доброго вам дня.

Він був радий зустрічі й утішений дізнатися, що Денил повернувся до звичайного товариства. Яким був його злочин — убивство сокирою або невчасно повернуті до бібліотеки книжки — тепер не мало обходити його колишнього роботодавця. Рахунок був сплачений, а книга згорнута. Хоч Пул іноді сумував за дра­мами про поліцію і грабіжників, які любив дивитися в юності, він навчився приймати сучасну мудрість: надмірна цікавість до патологічної поведінки сама собою патологічна.

За допомогою міс Прінґл, уже третьої її версії, Пул зміг розпланувати своє життя так, що в ньому навіть коли-не-коли проскакували прогалини, в які він міг розслабитися й задати нейрошоломові випадковий пошук серед тем, що його цікавили. Окрім найближчої родини, його головний інтерес і досі лежав серед супутників Юпітера-Люцифера, не в останню чергу тому, що він був визнаний фахівець з цього предмета і постійний член Комітету Європи.

Комітет заснували майже тисячу років тому, щоб розглянути варіанти того, що робити з таємничим супутни­ком… і чи робити щось узагалі. За минулі століття Комітет накопичив неосяжну кількість інформації, що починалася з прольотів «Вояджерів» у 1979 році й перших детальних обстежень з орбітового «Галілео» в 1996 році.

Як і більшість організацій з довгою історією, Комітет Європи повільно закам’янів і тепер збирався тільки тоді, коли траплялося щось нове. Він рвучко прокинувся після повернення Еалмена й призначив новим головою одну енергійну пані, що насамперед запросила до Комітету Пула.

Хоч він і мало чого міг розповісти такого, що вже не було встановлене, Пул був радий входити до Комітету. Він вважав своїм очевидним обов’язком бути для них доступним, а крім того, це давало йому офіційну посаду, якої б він інакше не мав. До того Пул мав статус «національного скарбу», як його колись називали, і він від нього трохи ніяковів. Хоч він був радий, що світ, багатший за найсміливіші уявлення попередніх, висотаних війнами віків, утримував його в достатку, проте відчував потребу виправдати своє існування.

Була в нього й інша потреба, яку він рідко коли ясно формулював навіть собі самому. Під час їхньої зустрічі два десятиліття тому Еалмен хоч і коротко, але поговорив з ним. Пул був певен, що коли б Еалмен хотів, він би легко озвався знову. Невже людські контакти більше його не цікавили? Пул сподівався, що це не так, але то могло бути одним із можливих пояснень його мовчання.