Артур Чарльз Кларк - 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

class="p">Пул часто підтримував зв’язок з Теодором Ханом — той залишався таким же активним і різким, як зав­жди, а тепер ще став представником Комітету Європи на Ганімеді. Відколи Пул повернувся на Землю, Тед марно намагався відкрити канал комунікації з Боуменом. Він не розумів, чому довгі списки знакових питань на життєво важливі філософські й істо­ричні теми лишаються навіть без короткого підтвердження отримання.

— Невже Моноліт аж так завантажує твого друга Еалмена, що той не має часу зі мною поговорити? — жалівся він Пулові. — І що він узагалі робить зі своїм часом?

То було дуже обґрунтоване питання, а відповідь на нього прийшла, як удар блискавки з безхмарного неба, від самого Боумена — у вигляді абсолютно буденного відеофонного дзвінка.

Розділ 33. Контакт

— Вітаю, Френку. Це Дейв. У мене для тебе дуже важливе повідомлення. Припускаю, що ти зараз у своїй квартирі в Африканській вежі. Якщо ти там, будь ласка, ідентифікуй себе, назвавши ім’я нашого інструктора з астродинаміки. Я почекаю шістдесят секунд, а якщо відповіді не буде, спробую ще раз рівно за годину.

Тієї хвилини Пулові ледве вистачило, щоб оклигати від шоку. Він відчув раптовий спалах утіхи, а також приголомшення, перш ніж їм на зміну прийшла інша емоція. Хоч він і був радий знову почути Боумена, у фразі «дуже важливе повідомлення» чітко прозвучала лиховісна нота.

«Принаймні пощастило, — сказав собі Пул, — що він спитав одне з імен, які я ще пам’ятаю». Але хто ж міг забути шотландця з Глазго з таким густим акцентом, що на його опанування всі витрачали не менш як тиждень? Але він був блискучим лектором — щой­но слухач починав розуміти, що він говорить.

— Доктор Ґреґорі Маквітті.

— Прийнято. А тепер, будь ласка, перейди на приймач у нейрошоломі. На завантаження цього повідомлення знадобиться три хвилини. Не намагайся переглядати його на льоту — я стиснув його в десять разів. Я почекаю дві хвилини, перш ніж почати.

«Як йому це вдається?» — дивувався Пул. Юпітер-Люцифер нині був за п’ятдесят світлових хвилин від них, тож це повідомлення мало вилетіти звідти майже годину тому. Певно, його надіслав інтелектуальний агент у відповідним чином адресованій передачі в промені Ганімед—Земля, але це мало бути тривіальне завдання для Еалмена, що, вочевидь, міг черпати ресурси з Моноліту.

На нейрошоломі блимав вогник. Повідомлення завантажувалося.

З тим ступенем стиснення, яке використав Еалмен, Пулові знадобиться десь пів години, щоб увібрати повідомлення в режимі реального часу. Але вже на десятій хвилині він зрозумів, що його мирному способові життя прийшов несподіваний кінець.

Розділ 34. Вирок

У світі універсального й миттєвого зв’язку дуже важко утримати таємницю. Пул негайно вирішив, що це справа для обговорення лицем до лиця.

Комітет Європи побурчав, але вони таки зібралися в його квартирі. Їх було семеро — щасливе число, безперечно, підказане фазами Місяця, що завжди зачаровував людство. Тут Пул уперше зустрівся з трьома членами Комітету, хоч уже знав їх ґрунтовніше, ніж колись було можливо в житті без нейрошолома.

— Голово Оконнор, шановні члени Комітету, — я хотів би сказати кілька слів — усього декілька, обіцяю! — перш ніж ви завантажите повідомлення, яке я отримав з Європи. І я волів би передати їх вербально. Це для мене природніше — боюся, що ніколи не зможу розслаблено використовувати пряме передавання думок.

Як ви всі знаєте, Дейв Боумен з Еалом були збережені у вигляді емуляцій у Моноліті на Європі. Вочевидь, той ніколи не відмовляється від інструмента, який колись був йому корисним, і коли-не-коли активує Еалмена, щоб наглядати за нашими справами, коли вони починають його обходити. Наприклад, під час мого прибуття на Європу — втім, можливо, я дарма вихваляюся.

Але Еалмен — це не просто пасивний інструмент. Його Дейвів складник і досі зберігає щось від людських коренів, навіть емоцій. І через те, що ми разом тренувалися, — роками ділили майже все, — йому, певно, набагато легше спілкуватися зі мною, ніж із будь-ким іншим. Мені хочеться думати, що це йому подобається, але таке слово може бути надто сильним.

Він також цікавий — допитливий — і, мабуть, трохи ображений тим, як його дібрав Моноліт — наче зразок з дикої природи. Хоч ми, певно, такі і є, з погляду того інтелекту, що той Моноліт створив.

І де той інтелект тепер? Вочевидь, Еалмен знає відповідь, і від неї спиною пробігає холодок.

Як ми завжди підозрювали, Моноліт — частина якоїсь подоби галактичної мережі. А найближчий її вузол — контролер або безпосередній керівник нашого Моноліту — перебуває за 450 світлових років звідси.

Надто близько, щоб розслаблятися! Це значить, що доповідь про нас і наші справи, надіслана на початку двадцять першого століття, була отримана пів тисячі років тому. Якщо Монолітів, скажімо, Наглядач відповів одразу, будь-які подальші вказівки мусять прибути приблизно тепер.

І саме це, видається, й відбувається. Упродовж кількох минулих днів Моноліт отримував безперервний потік повідомлень і встановлював нові програми — імовірно, відповідно до отриманих інструкцій.

На жаль, Еалмен може лиш здогадуватися про природу тих вказівок. Як ви дізнаєтеся з того, що завантажили, він має певний обмежений доступ до багатьох контурів і баз даних Моноліту і навіть може вести з ним подобу діалогу. Якщо це правильне слово, бо для діалогу потрібні двоє людей! Я й досі не можу по-справж­ньому прийняти думку, що Моноліт попри всю його могутність не володіє свідомістю — навіть не знає про власне існування!

Еалмен міркував над цією проблемою тисячу років — з перервами — і дійшов до тієї ж відповіді, що й більшість із нас. Але його висновок, безперечно, мусить мати набагато більшу вагу, зумовлену його знанням справи зсередини.

Даруйте! Я не збирався жартувати, але як це ще можна описати?

Хоч би що завдало собі клопоту нас створити, — або принаймні підмайструвати щось із думками й генами наших пращурів, — тепер воно вирішує, що робити далі. Еалмен почувається песимістично. Ні, це перебільшення. Скажімо, наші шанси не здаються йому значними, але він тепер надто сторонній спостерігач, щоб надмірно нервувати. Майбутнє — виживання! — людської раси для нього не більш як ціка­ва проблема, але він пропонує свою допомогу.

На подив зосередженої публіки, Пул раптом замовк.

— Як дивно. Мені на думку щойно спав один дивовижний спогад… Упевнений, що він пояснить те, що відбувається. Будь ласка, послухайте ще трохи.

Одного дня, за кілька тижнів до запуску, ми з Дейвом прогулювалися вздовж пляжу коло Мису, аж коли помітили великого жука, що лежав на піску. Як часто буває, він упав на спину й махав ніжками в повітрі, борсаючись з усієї сили, щоб перекинутися назад.

Я не звернув на нього уваги, — ми саме поринули в одну складну технічну дискусію, — але Дейв зробив інакше. Він звернув зі шляху і обережно перевернув жука чоботом. Коли той полетів, я зауважив: «Ти впевнений, що це хороша думка? Тепер він візьме й погризе чиїсь породисті хризантеми». А він відповів: «Може, й твоя правда. Але мені не хочеться позбавляти його презумпції невинуватості».

Я перепрошую, обіцяв же всього кілька слів! Але я дуже радий, що згадав про той випадок: мені справді здається, що він покаже повідомлення Еалмена в правильному світлі. Він