Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

-- То, що?

-- То де ти навчилася управляти плоскодонкою?

Я не думала, що вона відповість, проте вона відповіла, до певної міри.

-- На озері, такому як це. Так як і це, те озеро повільно душили рослини і заносило мулом. Швидше за все, десь за сто років це теж перетвориться в болото.

-- Яка приємна думка.

-- Все в світі змінюється. Все, що не може чи не хоче пристосуватися – зникає, його замінює щось більше здатне виживати. Або щось, що більше цього прагне. Раджу тобі не забувати це, коли зустрінеш Короля Тіней.

-- Буду мати на увазі.

-- Слухай сюди, -- зашипіла вона зовсім іншим тоном.

Я розвернулася і побачила, що її обличчя перекошене в якійсь внутрішній агонії. Її тіло також було перекошене на один бік, якось неприродно. Вона виглядала на зовсім іншу жінку.

-- Слухай сюди. Не зли його. Не переч йому. Бо пошкодуєш.

І немов нічого не бувало, вона знов випрямилася і перетворилася в насмішкувату, самовпевнену жінку, яку ми знали. Я вирячилася на неї з відкритим ротом.

-- Ти чого вилупилася? – запитала вона, насупивши чоло.

-- Нічого. Пробач. – Я відвернулася назад і втупила погляд у воду, приголомшена. З нашим гондольєром щось було не так. Я була готова закластися, що сила, яку вона отримала від Короля Тіней, дісталася їй за поважну плату. Мені не було її шкода, проте було важко підтримувати ворожнечу на належному рівні. Мені вже не хотілося подратувати її.

До кінця подорожі я сиділа мовчки. Всі інші теж. На щастя, з її другим голосом включно.

Не знаю, що я очікувала побачити на дальньому кінці озера – можливо, щось схоже на смертельні землі, викривлені рослини і огидних монстрів. Реальність була далеко не такою, і набагато небезпечнішою у своїй невинності.

Ми приплили до простого дерев‘яного причалу, з ґрунтовою стежкою, що вела серед високої по коліна трави до гаю вічнозелених дерев. В траві й на деревах пурхали й цвірінькали горобці. Досконале місце, щоб збудувати хатину. Ніщо не натякало на силу, що мешкала за ним.

-- Чудове місце. Твоє?

-- Ні.

Вона дозволила, щоб човен пристав до болотистого берега поряд з причалом.

-- Йдіть стежкою. Вам приготували обід. Мені доручили запевнити вас, що в нього не підмішали отруту чи наркотики. Мій пан поговорить з вами, коли опуститься ніч.

-- Ти не йдеш з нами? – запитав Хольгрен.

-- Ні. В мене інші справи. Просто йдіть стежкою.

Коли я допомогла Хольгрену зійти на болотистий берег, вона знов відштовхнулася. Я не помахала їй на прощання. Не думаю, що це заділо її почуття.

-- Що, партнере, полізли в пащу дракона? – сказала я, допомагаючи йому йти в напрямку стежки.

-- Ми вже давно в пащі. Пішли глянемо, як виглядає черево тварюки.

-- Як твоя голова?

-- Трохи краще, але не дуже. Страшенно болить. Важко сконцентруватися. Я ледь можу порахувати пальці чи вичарувати більшість заклять.

-- І як це відрізняється від твого нормального стану?

-- За це я повинен перетворити тебе в жабу.

-- Ти не здатен перетворити в прибуток прогулянку Шовковою вулицею, навіть якщо на тобі не буде нічого, крім лука.

Зрештою стежка привела нас до невеличкої, красивої, поцяткованої сонячними зайчиками галявини. Посеред неї стояла низька брила якогось гладкого чорного каменю, вщерть заповнена їжею. Риба, птиця, червоне м‘ясо, фрукти, овочі, білий хліб, свіже масло, фляги з вином – їжі було достатньо, щоб нагодувати десяток людей. Думаю, я б справилася зі своєю половиною, але Хольгрен завжди був перебірливим у їжі.

-- Що ж, він виставив нехилу таку останню вечерю.

-- Таки так.

-- Що думаєш?

-- Голова думає, що було б тупістю торкатися до неї. В живота протилежна думка.

-- Я тебе розумію, -- я глянула на всю ту їжу і наче по команді мій живіт забурчав.

-- Ну, добре, -- пробурмотіла я і відірвала ніжку курки.

-- В сраку обережність, -- сказав він і приєднався до мене.

Я жерла, аж поки мені ледь не стало погано. Після шести місяців голодування в Таготі, а потім місяця на солдатському пайку, я просто не могла стриматися. Їжа була смачною.

Хольгрен проявив більшу стриманість. Для нього їжа – це всього лиш пальне, я ніколи не розуміла такого відношення. Приготування їжі – таке ж мистецтво, як скульптура чи живопис.

Коли я напхалася, то відкинулася на траву в післяобідньому світлі й почала чекати, коли мій живіт пронизять перші напади гострого болю від отруєння. Ми з Хольгреном трохи поговорили. Я оглянула галявину і відчула певне задоволення. Гадаю, це був задуманий ефект, а ще гадаю, я не повинна була довіряти йому. Але якщо людина переживе стільки жахіть і страждань, так часто дивиться в обличчя смерті, то звикає до цього. В цю мить з мене було досить.

Мене охопив безтурботний фаталізм. В мене був повний живіт. В мене був Хольгрен. В мене був короткий період, коли ніхто не намагався прикінчити мене, а то й гірше. В мене не було куди втікати. Намисто утримувало мене міцніше, ніж ґрати у в‘язниці. Я могла тільки чекати на розвиток подій і не проґавити, коли з‘явиться якась нагода. Ти сам коваль свого щастя.

Обід перейшов у вечір. Хольгрен дрімав на траві поряд зі мною, у сутінках під деревами почали з‘являтися світлячки. Приємне видовище, яке нагадувало мені про раннє дитинство і літо проведене з бабусею, до того, як вона померла, коли мій батько ще був здатний водити каравани…