Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

-- Хольгрене, прокидайся. Щось відбувається. – Я штурхнула його в ребро і він відразу прокинувся з ясною головою.

-- Хтось пустив у дію потужну магію.

Я глянула навколо, дерева розчинялися немов привиди. Світло, яке я спочатку прийняла за світлячків, розширювалося, ставало яскравішим, шикувалося вздовж заплутаних, геометричних ліній. Вони зливалися одна з одною, поки не з‘явилися суцільні площини яскравого зеленого світла. Сформувалися стіни, десятки метрів висотою. Навіть трава на галявині сховалася назад в землю, її замінила якась тверда, плоска поверхня. Коли утворилася ця нова обстановка, моторошне зелене світло поступово згасло, його замінило слабке сяйво зірок. Стіни набули вигляду реальних тіней. Хоча всі кути були точними, все одно в будові було щось органічне, щось, чого я не могла визначити.

Коли все перестало змінюватися, ми стояли на подвір‘ї велетенської фортеці. З трьох боків нас оточували стіни. Четвертий бік подвір‘я, за обсидіяновою брилою, займала масивна арка, за якою знаходилася тільки тіниста пустота. Це був вхід у масивну будівлю, що тягнулася вгору і затьмарювала зорі. Я задерла голову і побачила заморочливу плутанину стін, вікон і карнизів, а високо над ними тонкий шпиль, що здавалося пронизував саме небо. Таку будівлю не могли створити люди.

Вітаю в Шедоуфолі, сказав глибокий, безтілесний голос. Знайомий голос. Це була молодша версія голосу, який належав скаліченій оболонці Короля-Чарівника.

Незабаром до нас приєднається Руікі, продовжив голос. Заходьте, будь ласка, і влаштовуйтеся зручніше.

Я глянула на Хольгрена. Його обличчя було непроникною маскою. Я взяла його під руку і ми пройшли крізь арку.

Кілька місяців тому, коли я увійшла у вичарувані Хольгреном ворота в Тагот, то відчула певний дискомфорт. Цим разом все було зовсім інакше. Це не була біль, а так наче за долю секунди кожну частку мого тіла розібрали, вивчили, обнюхали, спробували на смак і склали назад. Все закінчилося ще майже до того, як почалося. Коли я пройшла крізь арку в кімнату, то відчула бажання закричати, яке зникло перш ніж я встигла виконати його.

Кімната була звичайною світлицею з каміном в кутку, в якому мерехтів невеличкий вогонь. Біля нього стояли два м’яких крісла. Я озирнулася на арку, тепер вона була розміром з нормальні двері. За ними не було видно нічого, крім тіней.

Перепрошую за певні незручності, але такі міри економлять час. Тепер я знаю хто – і що – користується моєю гостинністю. Вітаю, Амро, обранице Полум‘я. Вітаю, Хольгрене, воскреслий магу. Сідайте, будь ласка. В нас є що обговорити.

Я підвела Хольгрена до крісел, допомогла йому вмоститися і сіла сама.

-- Може приєднаєшся до нас? – запитала я. – Я волію бачити з ким розмовляю.

Твій партнер був набагато ближче до правди, ніж тобі здається, коли жартував про черево тварюки. Замість того, щоб бути з вами в кімнаті, буде ближче до правди сказати, що я і є кімнатою. Хоча, якщо вам зручніше, я можу створити своє втілення.

-- Гадаю, не має значення. І сумніваюся, що для Хольгрена є якась різниця. Хоча, я думала, що загалом вам, злим чувакам, подобається змушувати людей почуватися незручно.

Тобі ніколи не спадало на думку, що кожен так званий герой – це лиходій з чиєїсь перспективи? І як в кожному рівнянні, зворотне також вірне.

Я чесно відповіла.

-- Я не схильна заморочуватися на таких речах Я швидше практична особа. Намагаюся не допускати, щоб поважніші проблеми відволікали мене.

Полум‘я в каміні захиталося, затанцювало і з нього вийшов чоловік середнього зросту. Він був голим, і лисим. Ті самі татуювання прикрашали його череп. Тіні злізали з нього як мертва шкіра і падали як попіл на підлогу біля його ніг.

Він був по-хлопчачому вродливим, хоча його очі були мертвими і не відбивали світла. Мені довелося трохи примружити очі, щоб побачити схожість, але він був молодшою, здоровою версією Короля-Чарівника.

-- Я розумію тебе, Амро. – Він машинально підняв палець і з‘явилося ще одне крісло. Він сів і на щастя, схрестив ноги.

-- Мене теж можна назвати цілеспрямованим, -- сказав він. – Що дає мені надію, що сьогодні ми прийдемо до порозуміння. А ось і Руікі, з почастунком.

Вона зайшла в кімнату через арку, у своїй охровій мантії, з підносом на якому знаходилися фляга з вином і два маленьких кришталевих стаканчика. Вона стала на коліна поміж мною і Хольгреном, з опущеними очима. Від зарозумілого, потужного мага, якого ми зустріли вранці, не залишилося й сліду. Піднос легенько тремтів у її руках, а на верхній губі виступили краплини поту, хоча, не дивлячись на вогонь, в кімнаті було прохолодно.

-- Не зараз, дякую, -- сказала я. Хольгрен похитав головою. Вона встала і позадкувала, відступаючи в дальній кут, де зупинилася з підносом затисненим в побілілих руках. Вона не зводила погляду з підлоги. Чи було це якесь тонке послання з боку Короля Тіней? Якщо він хотів налякати мене, то це не мало сенсу. Я вже максимально боялася його. Я боялася всього. Хоча, я все-таки відчувала дивне співчуття до Руікі, настільки заляканою вона виглядала. Я придушила це почуття. В мене були свої проблеми.

-- Гадаю, не варто витрачати час, -- сказав Король Тіней. – Ти знаєш, що мене цікавить намисто. Ти знаєш, що воно призначалося для Атагос. Давай обговоримо, що я від тебе хочу.

-- Я сказала їй, і повторю тобі, я буду просто щасливою, коли ти забереш своє намисто. Ти будеш щасливим, я буду щасливою, і ми всі повернемося до своїх справ. Не бачу, що тут обговорювати. Просто забери його.

-- У досконалому світі саме це я б і зробив. Але ми не живемо у досконалому світі – поки що, ще ні. Є два способи зняти намисто, Амро. Перший вимагає твоєї смерті.

-- Не скажу, що він мені дуже подобається.

-- Я так і думав. Вже тільки це повинно зробити альтернативу приємнішою.