Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

нічо не догадавсь.

 

Мигтіла свічка. У світлиці

Понуро, вогко, що в гробниці,-

А я сидів, не зводячи

Із мого крейцара очий.

 

 

III

 

Не знаю вже, чи ослаблений,

Роботов, стужев утомлений,

Я так і сидячи заснув,

Чи справді-м бачив все і чув.

 

Ось бачу: та ж моя хатина,

Вогка, холодна - одежина

На мні легенька,- я сиджу,

Зубами дзвоню і дрижу.

 

І голод чую, мов кліщами

Нутро ми щипле,- і думками

Непевно броджу, а на дні

Розпука киває мені.

 

І знов лежить передо мною

Мій крейцар,- силою чудною

До себе погляд мій прикув,-

І втім про все, про все-м забув.

 

 

IV

 

Ось крейцар, бачу, розростаєсь,

Лицем до мене обертаєсь,

І мідяні його уста

До мене прорекли ось так:

 

«Що ж, правда, ти в біді і горю,-

О тім і слова не говорю,-

Но що в розпуку ся вбивать?

Тут справді тільки наплювать!»

 

А я му: «Легко то сказати,

Но плюй, де ніщо в рот узяти,

Свищи, де холод, в пальці дуй,

Се вже зробити - не туй-туй!»

 

А він мені: «Га, що ж робити?

Тут тре ся на людей дивити.

Гляди, хто з них жиє в добрі?

Чи многим ліпше, ніж тобі?»

 

А я йому: «Та що ж ми з того,

Що й других горе гірше мого,-

Чи з того поміч ми прийде,

Чи легше ми терпіть буде?»

 

Но крейцар мідяний ні слова

Не відповів ми на ту мову,

Лиш в усмішку їдку його

Лице плоске ся протягло.

 

 

V

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

 

 

РАННІ НЕДРУКОВАНІ ВІРШІ (1874)

 

ЕПІГРАМИ ТА КСЕНІЇ

 

I

 

Ти смієшся із мене, що, кажеш, кисну в чорнилі,

Що, мов той рабин старий, пліснію в книгах, письмах,

Но мені жаль тебе, друже, що так жиєш легкодумно,

Що-сь ще й не зачинав братись до праці в житті!

 

II

 

Думаєш, плакать нам треба над нинішнім нашим станом?

О, ні, брате, лишень виметім з хати сміття!

 

III

 

В тісні поезію хочеш правила уняти, коханий?

Адже ж скорше Гомер був, ніж Арістотелес!

 

IV

 

Мудро ти розправляєш о штуці, словесності,- але корова,

Що багато ричить, мало дає молока.

 

V

 

Других похибки ти збираєшся поправляти,

Друже, наперед свої власнії блуди поправ!

 

VI

 

Все говориш: єдності й згоди русинам треба!

Але чому ж бо сам так незгідливий єси?

 

VII

 

Тихо, трудячись, поволі ступаймо до цілі, о браття,

Лиш, що набуде наш труд, своїм те можем назвать!

 

ДАРМО

 

(Газеля)

 

 

Дармо в’ядаючий цвіт похиливсь

І кличе: о весно, вернись!

Дармо голодная пташка пищить

Жалібно: о поро ясна, вернись!

Дармо безлистеє древо говорить:

О уквітчана прекрасна, вернись!

Дармо і старець схилений вдихає:

Молодосте, о хвиля щасна, вернись!

 

ДУМКА

 

 

Розпустила над водою верба довгі віти,

Розійшлися руські діти по широкім світі.

О матері забувають, з неї насмівають,

Свого роду отцевського вже ся вирекають.

Браття, браття, ось вам мати Русь свята скликає,

Гей, верніться всі до неї! бо хто повстидаєсь

Матері своєй, то того й бог ся повстидає!

Горе тому на сем світі і прокляття, браття,

І на тамтім, хто йме своєй матері встидаться!

Проклене їх руська мати, а прокляття теє

Тяжким каменем упаде на їх серце злеє.

Проклене їх руська мати,- а боже прокляття

На них спаде, що не хтіли матері кохати!

 

ПУТЬ ЖИТТЯ

 

 

Ніч була. Страшно, протягло, глибоко

Ревіла буря і грім грохотав,

Валились хмари і блискавок пламень широко,

Мов меч обоюдний, тьму хмар роздирав.

В ту пору на путі життя,

На тяжкій, терновій дорозі

Судьба поставила мене - дитя,

А на дорогу дала ми горе й сльози.

В ніч темну, у бурю вна пхнула мене,

Слабую дитину -

Нехай дощ полоче, най буря де хоче жене

Безпомочну, безрідну сиротину!

Отець в могилі - трава

Могилу пороста,

А і єдиной ще підпори,

Гарячой матерной любові

Вона позбавила мя.

Життя дорогов так без підпори

Я мав блукатись скрізь темну ніч:

Провідники мої лиш блискавки, що порють

Тьму,- другом моїм горе!

Втім, бачу - щось блисло, мов пламень замрів,

І бачу,- зближавсь із хмар туманів

Луч світла, посланник з небес!

Зближавсь, ясніє і ніч розганяє,

Хмар чорних береги золотить…

Що се,- чи сонця се луч сіяє?

О ні,- далекий ще сонця всхід,

Ще довга дорога тяжка терновая; -

Так думав я, а кров’ю значився мій слід

І мерзнуть сльози і кров, і грудь дебеліє,-

О боже, о боже! За що ж така кара,

За що ж погибать мні? Чи ж вже мні не взріти

Щасливого світла предвісника дня?..

Слабая сила моя,-

Втім, поломень, котрий я перш узрів,

Спустився, знизився…

І голос сильний в воздусі розлився,

Котрого голос грому ні рев