Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

бурі не зглушив:

«Я кріпкий, я сильний, мені лиш вір,

Любов моя не знає мір!

Любові пламень тобі я шлю,

Най он провадить жизнь твою!

Скрізь бурі і терня, скрізь пожар і тьму

Нехай сей пламень веде тебе,

І най ніколи ти серце не всне,

Ніколи най жар сей не охолоне,

Аж доки не скінчиш дорогу свою!»

 

ПІСНЯ СИРОТИ

 

 

Життя тернами йдучи

І сльози тяжкі ллючи,

В тьмі горя, недолі, нещастя тьмі,

Збирав я пісень насіння оті.

Не на сонці, не в тишині,

В землі теплій, у саді,

Не ранньою политі росою

Взійшли ті цвіти,- ні, сльозою

Вони зрощені,

Із серця кров’ю поливані,

У ранах груді вни саджені,

І тяжким горем умивані!

То ж хто блестячой барви жде

І хто веселой пісні жде,

Нехай од мене геть іде,

Бо не почує, не побачить

Сміху із зраненої груди,

Лиш сумно серденько заплаче,

А пісні веселой не буде!

Але хто нещастя чує,

В чиїй груді горе гостює,

Чия щоденна страва - сльози,

Хто покалічивсь на життя дорозі,

Той най прийме отії плоди

Нещастя, бурі, непогоди!

Пісне моя, зоре моя,

Ти, що мя вела

Чрез тьму життя безпечная,

Доле ти моя,

Ти, що мя плакати навчила

І взбуждать сльози

Що-сь отчину полюбила,

Що-сь на єй мя гріб водила,

Днесь між братій йди!

І кріпким розгрівай їх словом,

М’ягчи серце, до сліз побуджай!

То раз звонів гробових гомоном

Заведи їх в минувшості край,

Могили пред ними старі отвирай,

І жалібним словом-звоном

Духи предків призивай!

Надію в серцях укріпляй,

Щоби вони боролись

Так кріпко і славно, як предки їх,

Щоби їх кріпкий голос

За правдов, за світлом не затих

В нещастя бурях! А потім

Ти в раннім світлі, золотім

Вскажи будучність їм!

Вскажи їм, щоб знали, що рід наш не згине,

Щоб знали, що горя минеся година,

Щоб знали, що правди ще ангел прилине,

І озарить їх світлом своїм,-

Тож путь най буде для нього готовим.

Потом, пісне моя,

Злини тихо на ясную зорю

І помолись перед творця престолом,

Щоб ми дождались того дня,

Дня вічной правдивой свободи!

Щоби наш голос не затих,

Аж доки руського народу

Святая справа

Не побідить врагів своїх

І доки спів не вчуєм: Слава! Слава! Слава!

 

ЖИВІ І МЕРТВІ

 

(Сонет)

 

 

Живі, живі ми, браття, хоч з могили родом,

Жива в ней, хоч врагами надвоє розп’ята,

Свята в ней, хоч зганьблена лежить наша мати,

Ми єй сини, як були, так будем народом!

 

Но мертвий, мертвий зрадник, хоч життям хвалиться,

Бо він життя святеє сам із серця кинув,

Він сам для матері своєй живої згинув,

Він стовп гнилий,- повіє вітер,- він звалиться.

 

Але і стовп здоровий чи ж наперед не впаде,

Чи ж і кріпкой бурі не звалить подпори,

Не пукне серце, що й не зріло в жизні зради?

 

Послухайте, що правда вічная говорить:

Під найменшим напором зрадник впрах упаде,

Но той достоїн жалю, кого вихр розорить!

 

Дня 27.10

 

ПЕЛІКАН

 

 

Як пелікан сам власні груди роздирає,

Не чує болю, де го пре к дітям любов,

Кров із живого серця точить, розливає,

Щоб лиш були безпечні молоді його;

Так ти, о руська мати, грудь свою святую

Щохвилі роздираєш, проливаєш кров,

Щоб з нею зляти жизні й благобита струю

На твоїх, ох так часто, негодних синов!

О боже, чи ж вовіки кров та плисти буде,

Чи ж злі вовіки будуть рану роздирати

В святой, а всегда щиро їх люблячой груди?

Чи, може, кров та стане здроєм благодати,

Чи, може, з поля нею зляного добудесь

Колись цвіт пишний: щастя бідной руськой хати?

 

Дня 27.10

 

 

 

«Судді тебе й закони зап’ятнали…»

 

 

Судді тебе й закони зап’ятнали,

Тюрма підтяла вік твій молодий,

Проступки й горе мисль твою підтяли,

І прогнано тебе з-поміж людий.

 

Чужий на світі, шарпаний розпуков,

Ти кляв себе і світ увесь не раз,

Давніші муки ти новою муков

Глушив і глибше, чимраз глибше гряз.

 

Ніхто руки ти не подав з привітом,

Ніхто сердечно не заговорив,

І сам ти гризся, сам ти нудив світом

І в глиб душі грижу пекучу крив.

 

Але погана доля не дрімала,-

Немов невольника, тебе вела

Від зла до зла,- покуси підсувала,

В розпусту й дикую гульню тягла.

 

Ти жити хтів хоть хвилю так, як другі,

Хоть капельку солодощі життя

Закоштувати, дихнути свобідно

Хоть раз, упитись жару й забуття.

 

І ти упивсь. Мов привиди марнії,

Все закрутилося п[е]ред тобов,-

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

«Вечір! Вечір! Сонце сіло…»

 

 

Вечір! Вечір! Сонце сіло,-

Вже в касарні геть стемніло,

Чорна пітьма налягає,

Крик і гамір утихає.

Полягали, сплять рекрути,

Тільки я не можу вснути.

В тілі ще тремтить утома,-

Гадка… гадка гостить дома,

Там, де браття рідні, милі

Також томляться в тій хвилі

Над роботою тяжкою

І не знають супокою!

 

Сумно, важко… Сплять рекрути,

Тільки рівний віддих