Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

style="">І на поміч вже біжить.

От тепер, мій лисе милий,

Вже тобі, мабуть, не жить.

 

Хлоп знадвору із обухом,

Баба з вилами в дворі.

Лис крізь дірку скочив духом…

«Шпигай, жінко! Він в дірі!»

 

Та не встигла шпигнуть жінка,

Попри ноги лис махнув.

Ледве встигла озирнутись,

Він в діру назад шульнув.

 

Там, піднявши вверх сокиру,

Хлоп уже на нього ждав,

Розмахнувся, змірив добре

І щосили разом втяв.

 

Сли б на волос поспішився,

Згиб би лис ані мур-мур,

А тим часом лис скрутився,

А мужик розтяв лиш шнур.

 

Чувшись вільним, лис за курку

Та й махнув, куди видать,

Чоловік став наче дурень,

Жінка теж ні в дві ні в п’ять.

 

Каже жінка: «Ей, ти, чопе!

Чом обухом ти не бив?»

Сплюнув чоловік зо злості

Та й ще жінку насварив.

 

 

 

ТРИ ДОЛІ

 

 

З таємної безодні небуття

Маленьку іскорку, людськую душу

Покликано до земного життя,

На земні радощі, на земную катушу.

 

Вона летить, мов зірка тая,

Що з неба в безмір улітає,-

Та ось спинилась на момент;

В півшляху три богині-Долі

Її стрічають, щоб по волі

Їй на дорогу дать презент.

 

І мовила одна: «Душе щаслива,

Даю тобі талант яркий,

Будь сильна ти, і ясна, і мислива,

Твій ум живий, твій зір палкий!»

 

А друга мовила: «Від мене

Прийми багатий скарб чуття,

Бажання правди неструджене,

Бажання вільного життя.

 

Фантазія твоя хай буде многоплодна,

А в серці твоїм хай горить

Огнем могутнім гордість благородна,

Перед ніким чола щоб не корить».

 

Та третя, злобная старуха,

Всміхаючись на ті слова,

На душу своїм духом хуха

І ось що скиглить, мов сова:

 

«Ай-ай, розщедрились сестриці!

Ось цяцю винайшли яку!

Добра повніські рукавиці

На неї сиплють без ліку.

 

Та що се, ви якогось Данта, Гете

Чи Шеллі з неї хочете зробить?

Ну, любоньки, без мене ви не втнете,

Мені ж героїв тих по вуха вже досить!

 

Чекайте ж, я даруночок їй дам

Такий, що ваші пишні дари

Їй будуть не коштовний крам,

А гірш тяжкої муки й кари.

 

Іди ж собі, душе, у свою путь,-

Що терням встелена тобі, не розмарином!

А чим тобі на світі буть?

Будь русином і хлопським сином!

 

Талант твій буде рвать тебе

Між люди, в вир життя могучий,

В великих діл і намірів ігрисько,

Та вродження й мій присуд неминучий

Тебе по пояс загребе

В багно грузьке, в клопотів муравлисько.

 

Той зарід сили, що іскриться в тобі,-

Ні, ти не розів’єш його як слід.

Без вправ, без змагань, наче в гробі,

Його задушить твій нездарний рід.

 

Твій ум хоч буде вічно рваться

До світла, правди і добра,

Та ввік не здужає добраться

До тої течії, котра

Його б запліднила на зріст,

Йому дала би власний зміст,

Ярку створила б індивідуальність,

Дала би форм, думок оригінальність.

 

Се не для тебе, синку мій!

Ти будеш за чужим слідом все гнаться,

Із помилок чужих нічого не навчаться

І повторять зади по указці чужій.

 

Твоє чуття тобі за пекло стане,

Його топтатимуть усі,

Аж сміття з скарбу зробиться погане,

Аж зависть розростесь, любов зав’яне,

Гірка отрута лишиться в душі.

 

Бажати будеш правди дуже,

Та з помилки у помилку блукать,-

Ніхто тебе не витягне з калюжі,

Хіба лиш божа благодать».

 

Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не друковано.

 

 

 

«Неначе вигнанець з чужини…»

 

 

Неначе ви́гнанець з чужини,

Неначе в’язень з тяжких пут,

Так я, о друже мій єдиний,

З борби жизне́нної щоднини

Душею рвусь в твій тихий кут.

 

А, вирвавшись, коли вступаю

У благодатний твій поріг,

То серцем, духом оживаю

І здоровію, мов стрясаю

Гризоти порох з своїх ніг.

 

Спасибі же тобі, мій брате.

За щирий, любий твій привіт.

Най мир живе у твоїй хаті.

 

 

 

ІСТОРІЯ МІДЯНОГО КРЕЙЦАРА

 

 

I

 

Пройшла вже північ,- день зближався,

А я сидів, не роздягався,

Сидів та фізику читав

І весь від стужі дилькотав.

 

Зима була тяжка, студена,

А в мене хата нетоплена,

Ще й їсти ніщо, і гроша

В кишені, хоч мя ріж, нема.

 

Один у мене лиш остався

Приятель вірний, що не дався

Підвести зрадникам тамтим

І в горю мя не опустив.

 

Та що ж, мені то вно із нього

Потіхи й помочі немного,-

Бо й він нужденний і слабий,-

Бо він - лиш крейцар мідяний.

 

 

II

 

Мороз чимраз, то більш змагався,

І голод тож не унимався,-

Мішались в голові думки,

І книжка випала з руки.

 

Без сил, без хліба, без надії

Сидів я, образи страшнії

Ставали довгов чередов

Ген-ген в будуще перед мнов.

 

І крейцар вийняв я послідний,

І думав: «Де б він [був] пригідний?

На що б тут він мені придавсь?»

Но я