Олександр Миколайович Левченко - Вічний рух

«Лікантропія як хвороба, що змушує людину, думати нібито вона звір, відома з давніх-давен, — стверджував він. — Ще близько 125 року до нашої ери римський поет Марцем Сидет, люди піддаються їй здебільшого на початку року, коли хвороба найпоширеніша і може виявитися в найгостріших формах. Вражені лікантропією, зрештою, знаходять собі пристанище на кладовищах і живуть там як вовки…

…Учені-скептики не припускають фізичного перевтілення й намагаються довести, що лікантропія існує лише як недуга, що супроводжується меланхолійним станом з вибухами безуму, коли хворий уявляє, що він накоїв… Доктор Лі Ілліс з Хемпишира ще 1963 року подав до Королівського медичного товариства наукову працю з цієї проблеми. «Про порфірию та етимологію перевертнів» — так називалася вона. Це — незаперечний аргумент на користь того, що спалахи лікантропії, які спостерігалися в Європі та інших частинах світу за різних часів, мають вірогідне медичне пояснення…»

Невже у Скобцева подібна хвороба? Лі Ілліс охрестив її порфірією і вважає, що викликається вона генетичними зрушеннями. «Існує кілька типів порфірії, — писав учений, — практично всі вони мають генетичну основу й спричиняються унаслідок обміну речовин». Й симптоми, характерні недузі, Лі Ілліс виклав лише з медичної точки зору. Наприклад, генетичні зрушення пов’язав з везикулярною еритемою, від чого шкіра хворого стає надто чутливою до світла й особливо синячного. Запалення на обличчі і руках в такому випадку схожі на садна й шрами, типові для укусів диких тварин. Зуби ж стають червоно-коричневого кольору завдяки порфірину, який відкладався в них, а не тому, що людина перевтілилась у вовка. Власне, вчений спростовує міф про перевертнів і доводить існування хвороба, яка дуже змінює зовнішність людини.

Врешті-решт журнал «Знак запитання» ледве не спантеличив мене. Сколошкані роздуми перервала розмова бібліотекарок за книжковими стелажами:

— Ти знаєш, що Скобцев потрапив до божевільні? — спитала одна.

— Знаю, — відгукнулася друга. — Туди йому й дорога. Мати розказує, що на роботі він усім голови прогризав.

— А чула, що вдома — чудовий сім’янин, зовсім інша людина.

— Може, не знаю.

Виходив я з бібліотеки з найсуперечливішими почуттями. Сумніви й здогади свердлили мозок, хоча знав: розгадати винятковість Скобцева буде нелегко.

Ущерблений хмарами місяць високо стояв над залізничним вокзалом. Аж ось в густих примарних сутінках загуркотів поїзд. Стишивши хід, він зупинився, й на перон зійшла лише одна жінка. Потяг рушив далі, а жінка сторожко роззирнувшись, заспішила у бік парку. Було вже пізно, холодно й безлюдно. «Але нічого боятися, — заспокоювала вона себе, — додому недалеко, та й місяць уповні…»

Темна стіна парку підносилася по ліву руку. Попереду в долині мляво мерехтіли вогники у вікнах осель — хтось ще не спав. У парку поскрипували лише обмерзлі дерева. «Ну, хто може у таку пору, в такий мороз тут бродити?..» — все заспокоювала себе жінка.

Нагла тінь колихнулася перед очима зненацька. Жінка напружила зір, але тінь швидко зникла за деревами. «Привиділось» — вирішила подорожня й, піднявши хутряний комірець, надала ходи.

Раптом зовсім поряд почулося протяжне виття. У жінки й серце завмерло: Боже, так виють бродячі собаки. Швидше, швидше додому! А ось і дім…

Жінка й не зогледілась, як щось стрибнуло їй на спину. Певне, крик її було чути далеко, але ніхто не прийшов на поміч. У самої ж не було сил чинити опір. Під важким тягарем вона впала на сніг. В останню мить лише бачила повний місяць у небі, чула клекотливе гарчання над собою, відчула гострий біль на шиї, й провалилася у безгомінну темінь…

Уранці я проснувся весь розморений, з передчуттям чогось неладного. Надворі нуртувала хурделиця. Поки добрався до клініки, промерз до кісток. Ще не встиг переступити поріг свого кабінету, як до мене поспішила медсестра.

— Володимире Миколайовичу, — розпачливо мовила вона. — У нас біда! Таке сталося… Скобцев утік!

— Як утік? — сторопів я.

— Не знаю. Вночі утік…

— Отакої!.. — швиргонув свого портфеля на стіл.

Щонайперше, я зателефонував Валентині Петрівні, та тільки налякав її. Вона щиро запевнила, що чоловік додому не приходив. Потім шукали Скобцева у знайомих, але й там його не було. «Невже брьохає десь у наметах? І чому, чому він утік?» — краяла мене думка. Він же так хотів, аби я допоміг йому. Може, передумав? У божевільних це буває. Напливло потьмарення і вирішив тікати. У нашій клініці — це зовсім просто. Тепер де його шукати?

Ще через день до мене прийшла Валентина Петрівна в сльозах і синцях.

— Я теж звихнулася, — ридала вона. — Сьогодні вранці Дмитро побував удома і вперше в житті побив мене, побив по-звірячому. Він не тільки лупцював, а й кусав…

Валентина Петрівна показала мені попруги, з яких ще сочилась кров.

— Де ж ваш чоловік зараз? — спитав я.

— Не відаю… Володимире Миколайовичу, він навіжений!..

Дійсно, справа неабиякої серйозності. Я зателефонував до міліції й повідомив, що з клініки втік хворий, поведінка якого може загрожувати мешканцям містечка. Звідти пообіцяли допомогу Та минуло чотири дні, але нікому не вдалося натрапити на слід втікача. Уся історія стала гнітити мене. Я вже пошкодував, що обрав професію лікаря-психіатра…

Того дня я заночував у Лісового. Перед цим він розповів мені, що вже третю ніч чує моторошне протяжне виття Поблизу його будинку розташоване кладовище, і нібито виття доноситься звідти. Я не знав, наскільки воно стосувалося Скобцева, але якась пекуча підозра пронизала мій мозок.

— Он цвинтар, — показав рукою Лісовий з вікна своєї опочивальні.

Темні хрести, засніжені надгробки — і більше нічого. Хоча… Якийсь чоловік заповзято розчищав від снігу одну із могил Але на Скобцева він був не схожий.

Швидко стемніло. Дружина Лісового приготувала нам вечерю. Я зі смаком їв яєчню з шинкою і думав, як добре бути одруженим. Затим ми довго бесідували з Лісовим. Він оповідав мені про своє життя, навчання в інституті, поки, врешті, нас обох не потягло на сон. Я вже міцно спав, коли Лісовий розбудив мене.