Олександр Миколайович Левченко - Вічний рух

— Отже, вас доймає безсоння?

— Так. Останнім часом я погано сплю і дуже болить голова.

— Що вас ще турбує?

— Ще? Та наче б нічого. Хіба що… Інколи нудить, тисне в грудях.

І з чим ви це пов’язуєте?

— Не знаю. Може, від харчів…

Я ще уважніше приглянувся до Скобцева. Раптом він підхопився, його руки, теж пошмульговані й подряпані, сильно затремтіли. Він прикрив ними перекошене обличчя й глухо простогнав:

— Лікаре, я не знаю, що зі мною… Допоможіть мені. Я більше не можу так. Я не знаю, хто я — звір чи людина!..

Я мовчки чекав, що буде далі.

— Не знаю, кому довіритись, кому розповісти, крім вас, що зі мною діється, — продовжував Скобцев, рвучи на голові сплутане волосся. — Інколи мені здається, що сплю, інколи, що божеволію. Це нестерпно, лікарю. Я не знаю, що мені робити…

— Передовсім заспокоїтись, — сказав я. — Присядьте і випийте води. — А може, ви все надумали?

— Ні, не надумав, — заперечив Скобцев, але послухався й присів на край стільця. — Отже мушу все викласти вам, інакше… інакше загину… Сталося це кілька днів тому. Несподівано я відчув легкий дрож у тілі, потім лихоманку й сильний головний біль. Водночас мені захотілося їсти і пити Я випив зараз два літра води і все одно мене мучила спрага. А позавчора стало ще гірше. Мати, дружина, діти заснули, а я не знаходив собі місця. Піт заливав обличчя, а груди так стисло, що не міг перевести віддих. Руки і ноги немов хтось викручував. Потім занудило, жар у грудях став ще дужчим. Я спробував розбудити дружину, але замість слів виривалося одне хрипіння. Далі я мало розумів, що робив… Пам’ятаю, роздягся, побачив у вікні яскравий місяць, відчув на своєму тілі шерсть і став рачки. Сильне бажання крові подавило в мені інші почуття. Я вибрався на вулицю й побіг у парк. Там став гарчати, качатися по землі, дряпати дерева. Мені хотілося ще й вити, але я що було сили притлумив моторошний намір. Аж тут угледів чоловіка. Він йшов, хитаючись, і бурмотів щось собі під ніс. Якийсь дикий поклик кинув мене до нього. Я збив бідолаху з ніг і на свій жах відчув, що хочу прокусити його шийну артерію. Перехожий відчайдушно одбивався. Здасться, я переламав йому руку. У хвилю ж, коли мої зуби вже торкнулися його шиї, неподалік почулися людські голоси. Злякавшись, я полишив свою жертву й шмигонув у кущі. Одна думка, тільки одна думка батожила мене: що зі мною, що зі мною відбувається?.. Але ніхто мені не міг відповісти. Я гарчав і бився головою об землю до самого світанку. А вранці повернувся додому. Мене мучило почуття провини, каяття, і я став просити пробачення в дружини. Але це тільки насторожило її… Лікарю, я розповів усе. Може, це якась невідома форма шизофренії?..

Скобцев замовк й ще раз кинув мене все тим же пильним поглядом. Аж тепер я дійшов до тями, що нагадувало мені обличчя цього чоловіка. Ні, переді мною сиділа не людина. Я бачив перед собою доведеного до відчаю… вовка! Скобцев криво усміхнувся й оголив червоно-коричневі по-звірячому гострі зуби.

— Все зрозуміло, — сказав я, відчуваючи, що мій голос тремтить. — Нічого страшного немає, але вам слід підлікуватися. У вас добряче розхиталися нерви. Можливо, це наслідки запалення легенів. Зараз я покличу медсестру, вона відведе вас у приймальне відділення, де заведуть історію хвороби, переодягнуть.

Коли медсестра вивела хворого із кабінету, до мене не прийшла полегкість. В тому, що Скобцев божевільний, Я не сумнівався, але чомусь насторожувала незвичайність його міркувань…

— Ідіть додому, — сказав я Скобцевій. — Ваш чоловік дійсно хворий. Якийсь незрозумілий психічний розлад. Але я обіцяю у всьому у розібратися. Швидше за все, в нього надто багата уява. Причину ми неодмінно з’ясуємо…

За що я не брався, що не робив, сповідь Скобцева не виходила з голови. Що це? Незвичайне божевілля? Марення? Облуда? Але яка рація йому прикидатися? А якщо божевілля, то з якої причини? Небіжчик батько? Страх перед смертю? І чому, чому хворий уявляє себе саме вовком? Дивне, дивне перевтілення. Певне, той п’яниця говорив правду… Тоді хто він, цей Скобцев? Упир? Але ж вампір є вампір. А це якийсь вовкулака. Людина, яка може перевтілюватися у вовка! Нісенітниця, та й годі. Самому звихнутися можна. Ймовірно Скобцев начитався казна-чого і навіяв собі бозна — що…

Другого дня я зайшов до бібліотеки. В читальному залі мене зустріли знайомі бібліотекарки й подали все, що я замовив з літератури. Я довго гортав сторінки книг відомих медиків про шизофренію, поки не взяв до рук журнал «Знак запитання» з виносом: «Чи легко бути вовкуном?» Відкласти його я вже не міг.

«Вовкуни, перевертні, — читав я, — чи не головні фігури стародавніх марновірств. Разом із вампірами, відьмами, мавками, примарами і чаклунами вони існують уже тисячі літ, наводячи жах на дорослих і дітей у великих містах і глухих поселеннях… Слово «лікантроп» походить від грецького «Lukantropia» і означає буквально «Людина-вовк». Перевертень — багатозначніше, ніж вампір. На відміну од вампіра, який виходить із могили, або пити людську кров, перевертень з «цього світу»… Саме ж перевтілення людини зумовлюється халепою, яка може вразити будь-кого. Укус перевертня завжди заразливий. Але симптоми можуть з’явитись і тоді, коли людина не мала сутичок з перевертнем. Ця напасть може вражати цілі родини, селища, міста».

Далі йшов докладний опис людини-вовка.

«Лікантроп, — повідувалося, — змінюється не тільки зовні. Він відчуває себе виключно звіром й особливо небезпечний при повному місяці… Коли вражені місяцем виявляють себе огидними, вони кидаються на людей і вмертвляють їх. Прокусивши шийну артерію й напившись крові, лікантроп біжить і засинає там. А вранці людина-вовк знову стає людиною. Нічні полювання і каяття вдень — така зловісна вдача перевертня душогуба. Від лікантропа немає порятунку, його не зупиниш ні часником, ні хрестом. Перевертня може вбити тільки срібна куля…»

Все так, як розповідав Скобцев. Тепер ясно, де він начитався навіженства. Проте я продовжив