Олександр Миколайович Левченко - Вічний рух

У тьмяному світлі місяця, який заходив, кладовище виглядало зовсім інакше: сірий сніг і тіні. Та тут і справді донеслося протяжливе виття.

— Дивовина, — прошепотів я, — на собаче виття не схоже…

За кілька хвилин ми вийшли з будинку. Я переконав Лісового побувати на кладовищі й пересвідчитися, що ж там відбувається.

При місячному світлі цвинтар не навіював страху. Хрести і намети на могилах — все звичайне. Мороз обпікав обличчя, під ногами порипував сніг. Та ось біля великого хреста ми помітили чоловіка з задертою головою. Він не бачив нас. Але по хвилі заскиглив. Я б не сказав, що мені, стало не по собі, просто було незвично чути і бачити, як виє людина.

— Скобцев! — торкнув я ліктем Лісового. — Гайда, потелефонуй в міліцію, а я попантрую тут.

Скобцев продовжував вити. І як це в нього виходило? Ні, таки страшно збожеволіти…

Десь поблизу ляснули дверцята автомашини. Скобцев сполошився. Потім по-звірячому витягнув голову, прислухався. І тут він побачив людей, які наближалися до нього. Я не можу передати словами його ляку. Він заборсався в наметах, загарчав й кинувся навтьоки. Але не вглиб кладовища, а до дороги. Четверо міліціонерів, я і Лісовий побігли за ним.

Скобцев, долаючи, кущі і намети щораз падав. Здавалося, йому було б легше тікати навкарачки. Він уже вихопився на дорогу, як тут де не взялась на великій швидкості вантажівка Заскреготали гальма, почувся глухий удар і зойк.

Коли ми підбігли до машини, Скобцев лежав обабіч дороги на снігу із заюшеним кров'ю обличчям, в його відкритих очах відбивалися жовтаві промені місяця…

Хоронили Дмитра Скобцева його рідні і знайомі. Мені випало нести труну. Той тягар здавався легшим, аніж який був на душі Адже я обіцяв у всьому розібратися, допомогти… Нічого цього я не зробив і нічого… не зрозумів. Я спостерігав як насипається могила і відчував себе винним. Ще мені здавалося, що в плачі Валентини Петрівни чулося божевільне волання.

Після похорону, усі, хто був на кладовищі, зібралися на поминальний обід у домі небіжчика. Пам’ятаю, мене дуже вразило те, з якою пожадливістю накинулася Валентина Петрівна на їство…

Невдовзі я одружився і переїхав до іншого міста. Родина Скобцевих залишилася для мене лише згадкою.

Переклав з російської Микола СОРОКА

Усе почалося з покупки комп’ютера. Зроблено це було швидше заради моди. Коли настало поголовне захоплення комп’ютерами, всі наші знайомі обзавелися такою технікою. Перші слова при зустрічах, як правило, були про її швидкодію, нові програми. Комп’ютер у побуті став таким собі одухотвореним предметом, електронним котом Замовляти щось по телефону вже було непристойно. Люди спілкувалися між собою через модеми, підключені до комп’ютерів і телефонної мережі. Пізніше телефонну мережу замінили на оптико-волокнисту. З’явилося живе відео. Це був новий крок у спілкуванні людей з допомогою комп’ютерів. Власне, комп’ютер став своєрідним вікном у світ. І якщо ваша сім’я не воліла випасти із життя міста, вам конче потрібний був комп’ютер. Комп’ютеризація набула такого розмаху, що міськрада відмінила традиційне навчання в школах. Школярі тепер могли не відвідувати уроки, а ввійти в загальний шкільний комп’ютер й відбувати їх, не виходячи з дому.

Отож наша сім’я придбала комп’ютер. Це була стандартна конструкція Pentium 133 мГц, хоча розробки Intel давно сягнули за 200 мегагерцову межу. Усі свої заготовки, навіть міську бібліотеку, ми перенесли на компакт-диски, які зайняли всього-на-всього одну книжкову полицю.

Комп’ютер у нас працював цілодобово, вряди — годи виключався лише для профілактики. В той час, коли комп’ютер з якихось причин не працював, нам здавалося, що ми глухли і сліпли. Година — друга без комп’ютера видавалися тюремною добою. З’явилися і нові проблеми: як захищати та зберігати інформацію. Міськрада встановила покару за несанкціонований доступ до чужого комп’ютера. Крадіжка файлів прирівнювалася до квартирного пограбування, а навмисне виведення комп’ютера з ладу вважалося злочином проти людської особистості. В такому разі комп’ютер зловмисника відключався од міської мережі. Для декого це було рівнозначно смерті: винуватці після цього божеволіли або закінчували життя самогубством.

Та повернемося до нашої покупки. Спочатку все було гаразд. Сім’я насолоджувалася спілкуванням із розумною технікою: дев’яносто відсотків інформації ми одержували через комп’ютер. Останні новини, міські плітки знали завдяки електронній пошті. Незвичайно розширилося коло наших знайомих, заочно з’явилися друзі у всьому світі.

Особливо прив’язався до електроніки наш син Скоп. Він більше за всіх просиджував за комп’ютером, навіть ім’я йому дав — «Тінь», пояснивши це тим, що людина не може обійтися без такої техніки, як і без власної тіні. Ім’я прижилося, а комп’ютер для Скопа став одним другом. Тепер усі свої кишенькові гроші син витрачав на різні модулі пам’яті та приставки. Згодом придбав синтезатор мови, і відтоді вони часто бесідували навіть уночі.

Якось так сталося, що поступово ми втратили контроль над сином і комп’ютером. Ні, ми як і раніше, одержували інформацію завдяки комп’ютеру, робили замовлення, сплачували рахунки. Але ми мали лише обмежений доступ до техніки, а тепер уже й до сина. З допомогою спеціальної програми, як пояснив Скоп, він позбавив «Тінь» повного спілкування з нами, виділивши нам лише незначну ділянку пам’яті, аби не втратили зв’язку з навколишнім світом.

Та мало-помалу комп’ютерний бум стих. Городяни стали повертатися до нормального життя. Стали зустрічатися, відвідувати театри, ходити в гості.

Не можна сказати, що комп’ютер зле вплинув на сина. Хоча він і забув дорогу до школи, оцінки були блискучими. На екзаменах відповідав коротко і точно. Син буквально зрісся з комп’ютером, навіть голос його нагадував синтезатора мови. Комп’ютерні ігри, які захоплювали Скопа найдужче, відзначалися такою якістю, що часом годі було переключитися на реальність. Але син став скаржитися на головний біль і запаморочення. І все, певне, тому, що приділяв багато уваги іграм з Віртуальної Реальності. З допомогою комп’ютера він входив у віртуальний