Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

не дбала, додому й уночі не верталася. Я спав де випадало, жив упроголодь, ходив голий-босий. Крім цього, в мене хтозна-відкіля з’явилася пристрасть до вогню. Палив усе, що бачив: смітники, пластмасу, сухе листя біля школи… Було, зловив мене сторож, то добряче вуха надер. Мені здавалося, що мене хоче побити кожен, кому не ліньки. Я боявся людей і всього світу. Може, тому хотів його спалити… А може, то я так своє дитинство спалював, щоб забути, мов сміття, спопеляв…

«І знову про вогонь», — майнула Ярині думка. Смерть батьків згадала.

Якось Ярослав-шкодороб обпік собі гарячою розплавленою пластмасою голі ноги й руки. На тілі з’явилися криваві рани, але лікувати їх ніхто не кинувся. Мати сина просто знову… добряче побила.

— Інфекція потрапила в організм, на тілі з’явилися великі гнійники, але я терпів, — оповідав Ярослав. — Біль став частиною мого життя, до того ж звичною, невід’ємною…

Комусь купляли іграшки, а я отримував стусани.

Когось обіймали й цілували, а мене принижували.

Когось жаліли…

Когось любили…

Когось не били…

Але то було не моє життя.

Я був призначений для болю…

Комусь батьки гоїли невеличкі подряпини, а я сам видавлював зі своїх ран гній разом із кров’ю: боліло так, що дихати не давало. Але я знав, що для мене це норма, що по-іншому — то не моє…

Чужі мами, дорослі тітки, коли мене бачили, згадували про тюрму, про зламану долю, про міліцію, про що хочеш, лиш не про співчуття чи жалість, не кажучи про найменшу допомогу.

І мені теж до них було байдуже…

Біль. Він був єдиним моїм другом. Бо ніколи мене не покидав. Біль мене не зраджував…

Коли настало чергове Перше вересня, Ярославові на диво захотілося до школи. Але він лише за ворітьми постояв, на причепурених малявок подивився… Потім попросив матір завести його до школи. Але вчителі відмовилися приймати запущену дитину до п’ятого класу, і він залишився у третьому, де, однак, учився на самі двійки…

— Коли одного дня мене покликали до директора, я страшенно злякався, бо думав, що то вже мене вирішили вигнати зі школи, за що мати знову побила б. Але в кабінеті директора на мене чекав… тато.

Наступні півроку Нічийний присвятив лікуванню вже Ярослава. Зойкнув, коли роздягнув бідака, щоби викупати в балії. Боявся й мочалкою тернути, бо, видавалося, от-от лусне прозора тонка шкіра на синовому тілі: таким уже худючим був. Що вже казати про стреси, які довелося пережити малому. Коли лікарі обстежили Ярослава, то зауважили, що має слабкий зір і хвору, неврівноважену психіку. Тоді Ярослава, як і старшого брата, визнали інвалідом дитинства.

Але рідних тішило одне — тепер вони разом. Наступні роки хлопчаки купалися в батьковій любові, мовби в домашній копанці, про холод, голод і біль призабули. За друзів тепер радість і щастя мали.

Та згодом…

— Коли Тимкові виповнилося вісімнадцять, він пішов від нас, — стиха мовив Ярослав. — Так спокійно й сумирно, що дотепер думається, наче він просто заснув і досі спить. Просто спить. І йому нічого не болить… Ми знали, що він довго не протягне. Лікарі йому тільки пару літ давали, а він, силач наш і кріпиш, аж до повноліття дотягнув.

Чоловік притих.

Урешті.

За три останні дні Ярослав уперше притих посеред розмови.

— Ярко, — раптом мовив тихо.

— Шо? — прихилилася.

— Тоді я думав, що пережив найбільше горе у своєму житті, — продовжив так само, ледь чутно. — Тоді, коли ми вдвох із батьком сиділи коло свіжої могили нашого Тимофія, я подивився на нього: змертвілого, але живого, і сказав: «Тату, якщо ми з вами й се переживемо, то нам уже нема чого в житті боятися». А батько на те відповів: «Кожна друга біда, що стається з людиною, завсіди більша за першу, що вже забулася. Так, синку, хоб ти знав, завжди стається. Так буде і з нами…» Тоді я йому не повірив. Бо що могло бути гіршим за втрату брата? Що могло бути гіршим за його смерть?! Ми ж стільки разом пройшли і витримали!.. Батько тоді на очах постарів. Став сивий, як ото улюблений наш лошак Дунай, якого ми купили кілька літ перед тим…

На мить укотре запала тиша.

— Ярко, — таки озвався.

Скоцюблена дівчина досі уважно слухала, схиливши голову над коханим.

— Але найгірше було попереду, — продовжив. — Тепер я батьковим словам вірю, бо те, що сталося потім, боліло мені так, як ніщо й ніколи до того. Терпіти той біль я не міг. Бо він був душевним, а не тілесним, як ото в далекому дитинстві, розумієш?

— Угу, — мугикнула.

— Коли болить душа, тоді й тіла не чуєш…

По тому Ярослав замовчав.

Ярина вирішила, що, певно, то все, чим годен поділитися з нею її незрячий любко.

Але не так було.

— Коли мені стукнуло двадцять два, я осліп, — приголомшив Королівську Ярослав. — Можеш собі уявити мій стан.

— Ні, не можу! — зронила Ярина.

— Так, на щастя, не можеш, — додав, і кутики його губ склалися в легкий півусміх.

— Хоча уявити твою печаль можу, — додала дівчина. — Навіть відчути…

З кінчика язика