Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

вже просилося зізнання про те, що сталося колись із нею. Але Ярина ту кортячку проковтнула, як ложку злегка пригорілої манної каші, та промовила:

— Бо мені якраз двадцять два зараз.

Ярослав тепер уже всміхнувся ширше.

— Молоденька геть, — проказав.

А врешті:

— Я мушу розказати тобі головне, — видав.

— Розказуй, я тебе слухаю…

І він розповів.

Про те, як славно вони з батьком хазяйнували. Як нажитим лошаком Дунаєм обробляли майже гектар поля. Як не боялися роботи й навчилися заробляти чималі гроші на щедрих врожаях картоплі, моркви, помідорів і перцю, а також на перших полуницях, доглядати за якими ой як непросто було. Бо не виполеш їх хоча б раз, то забуяють заростями та бур’яном так, що про ягідки можеш забути! І буряк цукровий вирощували, здавали на переробний завод. І яблука — в цех, де їх на сік чавили. І до лісу по тамтешній харч ходили. Тільки-но лисички починали ясніти попід хвоєю, батько з сином рано-ранесенько квапилися їх збирати, а потім заготівельникам здавали. І білі гриби, певна річ, не минали: ліпші продавали, а червиві сушили для запашних борщів. І чорниці цілими відрами, починаючи з кінця червня, на приймальні пункти носили…

Добре жив Нічийний із сином.

Аби не той ранок…

— Батько чудувався, як я з таким кепським зором можу збирати чорниці, — казав Ярині Ярослав. — А я ті чорні ягідки ліпше за полуницю червону бачив! З того часу, як тато мене від матері забрав, зір у мене хоч і не поліпшився, але більше не падав. Зблизька я бачив краще, здаля — набагато гірше. Але ж бачив хоч як-небудь… Та й любив я ліс. Вельми любив ним ходити. А ще більше — на стовбур сосни обпертися й сісти посидіти. Для мене то було, як до лікаря сходити, бо ніби здоровшав коло тих дерев. Але в лісі тобі нічого не колють, ніяких ліків не приписують, ніхто на тебе не бурчить і не гримає. Тільки жде і лікує… Жде і, знай, любить…

— Того разу пішли ми з батьком по гриби, — далі згадував. — Може, то й смішно, але ми часом бавилися, як у дитинстві. Татко знаходив гриб, тобто здаля його помічав, та й казав мені: «О, вже одного бачу! Ану-но, Славку, роздивися кругом, чи знайдеш? Отут, у радіусі восьми метрів». І я шукав його знахідку. Знав, що вона десь близько і точно є. Мені було так радісно, що батько допомагав і мій кошик до вершечка наповнювати. Тоді люди не сміли казати, що я не просто недобачаю, а навіть грибів не бачу. А того ранку… Батько ще додав: «Оце так боровик, Славку, оце так красень з бурим чубом!» Мені той гриб якнайхутчіше побачити захотілося. Я так напружив зір, так старався знайти його поміж падолисту! «Ось він!» — вигукнув, коли забачив білого. А батько: «Ні, сину, то не мій гриб, то вже твій, молодець!» Я поклав того гриба в кошик. Задоволений був як слон! Але найбільше батькового відшукати хотів. Знову, бачу, визирає білувата шапка з-під листви. Кажу: «Цей?» Батько щиро відповідає: «Ні, мій у гинчому місці. Ото-то ти сьогодні грибник славний, Славку», — вкотре похвалив.

Після того як добре обчистив ніжку й поклав уже другого білого у свій кошик, я глянув на батька. Він, обпершись об кленовий стовбур, і далі посміхався. «Все добре, тат’?» — спитав його. «Так-так», — відказав. А сам бачу, як він поволі сповзає тим деревом на землю, ліву руку до грудей притиснувши. Я підскочив до нього: «Тату, що з вами? Що?!» — «Шукай, Славку, шукай боровика, він отут, геть близько», — прошепотів. Підборіддя його посиніло, я те добре помітив, очі потемніли, щоки побіліли. Жах мене пройняв. «Тату, що? — я скривився. — Що мені зробити, хоб вам поліпшало?! Що?» — схилився над ним. А він так і не переставав посміхатися. «Зараз пройде, — мовив, за серце тримаючись. — Зараз пройде, сину». — «Тату, тату, будь ласка, — я ридав над ним, як малий. А мені вже двадцять два було. — Тату, будь ласочка, скажіть, що мені зробити, хоб вам поліпшало? Що зробити?!» — більше я не знав, що казати. Тільки це тараторив: «Що зробити, хоб вам поліпшало?!»

Десь хвилин за десять батько глибоко так видихнув і прошепотів: «Ти зробив, сину, все, щоб мені поліпшало».

Він лежав у мене на руках і далі посміхався. Йому справді полегшало. Ми навіть балакали тоді… І я знайшов його боровика…

Потім у лікарні нам сказали, що в батька стався інфаркт і там, у лісі, він міг померти.

«Коли я побачив твої очі, сину, коли побачив, як ти хочеш мені помогти, я не міг програти бій зо смертю, — сказав мені в лікарні батько. — Твої очі й величезна охота чимсь зарадити не дозволили мені здатися. Я не мав права померти в тебе на руках. Тож тримався як міг. І таки втримався. Ти все зробив для цього…»

— Батько ради мене вижив, — зітхнув Ярослав. — А я… Коли ми приїхали з лікарні, в той же день, коли його виписали, вдома, за вечерею, я стежив за його світлим, але таким змученим поглядом і… і в цей момент… мій світ утопився в чорноті… Батьків погляд зник. І зникло світло. Я не знав, як йому про се сказати. Що робити? Як поводитися? Страшно боявся, що, коли він дізнається, його серце знову не витримає, знову надломиться… Але я мало знав свого батька. Бо він був у тисячу разів сильнішим за мене, молодого. Він одразу запримітив, що я переінакшився. І сказав: «Сину, твоя ніч протягнеться недовго. Ти знову побачиш світло. Я для цього все зроблю. Так, як ти для мене в лісі…»

Ярина слухала Ярослава і дедалі більше чудувалася: невже чоловіки вміють отак глибоко