Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

— Мій тато тепер — дядько Льоня.

— За той час, поки ми були з матір’ю, вона навчила нас, що саме треба казати, коли зустрінемося з батьком, — повів далі незрячий Ярослав. — Тож коли він приїхав, я навіть не вийшов із хати. Досі шкодую… А брат сказав те, що сказав… Батько не повірив йому. Але пішов. Він навіть не обернувся. Хоча я стояв у вікні й вельми-вельми ждав, хоб він глянув на мене. То, мабуть, уже тоді я відчував, що більше ніколи добре не побачу ні його очей, ні його сумного виразу, ні скупої усмішки… Батько йшов, схиливши голову. Мені й тепер ввижається його замащена і подерта тужурка. Ніколи не забуду тієї картини! Це ж скільки він нас шукав?! Скільки мучився, скільки голодував, себе не щадив?! А ми… Ота його спина, та заяложена й пошарпана тужурка — останнє, що я чітко роздивився. І це те, що я до сьогодні зберіг у пам’яті про нього, — шморгнув носом Ярослав, витерши спітніле чоло. — Після того мій зір дуже сильно погіршився… Тепер я розумію, що батько навіть тоді на нас не обидився, бо що хотіти з малих дурбецалів[38], як казав деколи жартома. А не обернувся він тому, що не хотів, аби ми бачили, як він плаче. Бо ми батькових сліз ніколи не бачили… З того дня почалося наше пекло. Хоча ми з Тимофієм вірили, що то — рай.

Надин тюхтій Льоня ніде не працював, хіба горілочку попивав. А де п’ється, там не тільки ллється, а ще й б’ється. Тому за найменші провини незаконний вітчим лупцював малих хлопчаків. Ярослав, утім, попервах не дуже тим переймався, адже, відколи зажили з мамою, йому, як і старшому Тимофієві, не треба було ходити до школи, вчити уроки, рано вставати, вмиватися, вбирати чисту сорочку та шкільну форму. Він робив тільки те, що хотів. Щоправда, тоді, коли вештався вулицями.

Вулиця заміняла Ярославові рай.

А дома ставала йому пеклом.

— Мати була зайнята дядьком Льонею та якимись документами, — продовжив Ярослав. — Одного разу, коли мені дуже захотілося їсти, а в хаті нічого не знайшлося, я рішив утекти назад до батька: надумав пішки через ліс добратися в село, де ми жили. Спитав тихого повсякчас Тимка: «Підеш зо мною?» Але де там! Він же такий худючий був і нездоровий! Сидів усе біля вікна… Що він там виглядав? — втер скупу сльозу.

Любив він брата.

Та не долюбив.

Не встиг…

— Я йшов уже в полі, далеко за містом, коли дядько Льоня на ровері мене наздогнав. Тоді я схопив стусанів недитячих. Він мене так періщив ременем, що іскри з очей сипалися! Наступного дня не міг з ліжка встати, але за три дні знову взяв і втік. Мені тоді до батька понад усе на світі захотілося! У нашу хатину, де грубка кожного деньочка топилася і добра їжа в ній у маленькому чавунчику варилася…

Але й друга втеча невдалою виявилася для Ярослава. Тоді дядько Льоня вже не церемонився: так віддубасив малого і кулаками, і дрюком якимсь, що про втечу той назавше забув.

— А ще надвечір, коли ми з братом уже засинали, він увірвався п’яний упень і полосонув Тимка ножем по нозі. Кров юшила зі стегна, як вода з крана. Мати спинила кровотечу шматком простині, на якій ми спали, але не пожаліла нас. Навпаки, пригрозила, щоб я більше не брикався, як отой незагнузданий лошак, і вспокоївся, бо вона не захищатиме мене від дядька. А коли перемотувала рану Тимкові, то приповідала йому, що я тому такий заляканий і вередливий, що колись батько нас теж вельми бив, просто ми були зовсім малими й нічого про те не пам’ятаємо. Нібито дядько Льоня — то суще добро проти батька! Я ж пам’ятав тата тільки добрим, то спочатку перечив матері, але з часом і сам почав вірити в те, що вона казала. Особливо після того, як дядько Льоня знову взявся мене виховувати… Він наче експерименти проводив над нами, бо бив чим бачив: і патикою[39], і ланцюгом, і поліном, і, ясно, нещадним кулаком… З того часу я став боятися свого батька, бо повірив, що він іще жорстокіший…

Дивно. Бо коли нам зле, ми не міркуємо, як це виправити. Ми зазираємо кудись наперед і думки перебираємо, як уберегтися від іще більших нещасть, що можуть із нами статися. Щось на кшталт: нащо виправляти теперішнє, ліпше про майбутнє подбати. Але чи воно, те майбутнє, настане, якщо теперішнього не вберегти? Своїми ж думками ми заганяємо себе у безвихідь і відбираємо можливість діяти тут і тепер.

— Коли батько вдруге з’явився в нашому дворі з міліціонером, я знову не насмілився до нього вийти. А Тимко тоді поїхав із ним. Мати відрядила, бо бачила, що він дуже слабий, а бажання і часу виходжувати та лікувати сина вона не мала…

Натомість Євген рук не складав. Він почав писати у всілякі газети, до журналістів за допомогою звертатися. Вирішальним стало те, що хтось із газетярів-сміливців надрукував матеріал про нехтування прав Євгена Карпука, про те, що жінка відібрала в чоловіка дітей, порушуючи рішення районного суду.

Боротьба за молодшого сина тривала півтора року.

І врешті скінчилася.

Євген переміг.

Не Надія, хоч як зарікалася…

— Як зараз, пам’ятаю той день, коли батько за мною приїхав уже втретє, — розказував Ярослав. — На той час я закинув навчання, ріс без нагляду, бо дядько Льоня від нас пішов, покинув матір і вона взагалі ні про що