Колектив авторів - Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

приватне життя. Так, можна виправдати державний архітектурно-будівельний контроль за індивідуальним житловим будівництвом, оскільки зруйнування житлових будинків в результаті можливого землетрусу є таким, що зачіпає публічні інтереси (інтереси суспільства). Але ж відмова інспектора державного пожежного нагляду підписати акт про приймання в експлуатацію індивідуального житлового будинку, оскільки забудовник не має змоги заплатити декілька тисяч гривень за перевірку електромережі в будинку та за протипожежну обробку дерев'яних конструкцій, є очевидно невиправданим втручанням держави в приватне життя. Тим часом подібних правил у вітчизняному законодавстві зберігаються тисячі. І проблема побудови правової держави переміщується від встановлення фундаментальних положень державно-правового устрою до пристосування до потреб людини найбільш численних конкретних норм, що припускають невиправдане втручання в приватне життя.

3. Обов'язок особи при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які могли б заподіяти шкоди довкіллю та культурній спадщині, має значно більш широкий зміст, ніж обов'язок, що розглядався в попередньому пункті коментаря. Обов'язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. Обов'язок утримуватися при здійсненні цивільних прав від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині, у ч. 2 ст. 13 ЦК не конкретизується. Він є неосяжним, як неосяжними є довкілля та культурна спадщина. Встановлення цього обов'язку є не зовсім виправданим обмеженням цивільних прав суб'єктів. Але головне полягає в тому, що загальна норма ч. 2 ст. 13 ЦК, яка покладає обов'язок не шкодити довкіллю, суперечить спеціальним правилам ст. 31 — 33 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [50], із яких випливає, що шкодити довкіллю все-таки можна, але в межах екологічних стандартів та нормативів. Ці правила і підлягають застосуванню переважно перед ч. 2 ст. 13 ЦК.

Що стосується обов'язку не шкодити культурній спадщині, то закони «Про охорону культурної спадщини» [158] і «Про охорону археологічної спадщини» [211] формулюють з цього приводу більш конкретні правила, яких і слід дотримуватися при здійсненні цивільних прав.

4. Надто широким є також обмеження цивільних прав нормою ч. 3 ст. 13 ЦК, що забороняє вчиняти дії з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Воно також стосується здійснення цивільних прав, хоч на це прямо і не зазначається. Коло заборонених дій дещо звужується, оскільки мова йде про заборону дій «з наміром заподіяти шкоду...». Оскільки намір тлумачиться як бажання зробити що-небудь, то дія з непрямим умислом не буде підпадати під ч. 3 ст. 13 ЦК. Для порівняння звернемо увагу на ст. 10 ЦК Російської Федерації, яка забороняє управненій особі діяти «виключно» з наміром спричинити шкоду іншій особі. Цього слова (виключно) як раз і недостає в ч. 3 ст. 13 ЦК. Викладене дає підставу для висновку про те, що дії з наміром заподіяти шкоду допускаються, якщо при цьому не порушуються спеціальні правила ст. 19 ЦК.

5. Забороняється зловживання правом в інших формах. Слід нагадати, що проблема зловживання цивільним правом була добре розроблена в радянській цивільній науці. І хоч це подається як одне із найбільших досягнень цивілістики радянських часів, не можна не помітити, що концепція цивільно-правової протидії зловживанню цивільними правами перш за все виконувала соціальне замовлення тоталітарного режиму: як в законі не обмежувались цивільні права громадян, але держава все ж дуже турбувалась з приводу того, щоб цими правами не зловживали. Суд не може не застосовувати правову норму, що розглядається. Тим часом, вона встановлює формально дуже погано визначені обмеження цивільних прав, надає суду широкі можливості для досить вільного застосування норм права. Тому при протиставленні конкретних цивільних прав, що випливають із договорів, підзаконних актів, обов'язку не зловживати цивільним правом, треба було б бути вкрай обережним, коли рішення приймається на користь цього обов'язку. Як би Україна не доводила свою історичну і культурну належність до Європи, як би Україна не прагнула інтеграції до європейських організацій, все ж треба визнати, що Україна знаходиться на етапі формування правової держави, а доцільні межі судового угляду розширюються в міру успіхів у цьому процесі.

6. У тій же мірі невиправданим є протиставлення в ч. 4 ст. 13 ЦК цивільних прав моральним засадам суспільства. Воно є доцільним тільки в наступних випадках: 1) оскільки цивільні права можуть установлюватись правочином (договором), на осіб, які здійснюють правочини (укладають договори), можна було б покласти обов'язок при здійсненні правочинів додержуватись моральних засад суспільства; 2) оскільки дія Цивільного кодексу поширюється на відносини, безпосередньо пов'язані з особистістю (відносини з приводу особистих нематеріальних благ). В інших випадках ці правила належить застосовувати з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності.

7. Здійснюючи свої права в процесі зайняття підприємницькою діяльністю, господарюючі суб'єкти не повинні зловживати монопольним становищем на ринку, зобов'язані дотримуватись пов'язаних з цим обмежень, не допускати недобросовісної конкуренції. При цьому види та межі монополії повинні визначатись законом (частина третя ст. 42 Конституції [1]). Дії, що кваліфікуються як зловживання монопольним становищем на ринку, визначені в ст. 29 ГК [42]. Вчинення таких дій тягне доволі суворі фінансові санкції, передбачені ст. 251 — 257 ГК. У зв'язку з цим звертає на себе увагу та обставина, що в практиці застосування антимонопольного законодавства часом спостерігається прагнення до поширювального тлумачення поняття зловживання. Так, одне з територіальних відділень Антимонопольного комітету України застосувало санкції до приватного підприємства, визнаного монополістом. У постанові господарського суду, яким були відхилені позовні вимоги підприємства-монополіста про визнання постанови територіального відділення Антимонопольного комітету недійсною, було вказано, що зазначене підприємство мало право вимагати змін договорів зі споживачами, але порушило порядок внесення змін в договори, що й було кваліфіковано як зловживання монопольним становищем на ринку. Апеляційна і касаційна інстанції з таким твердженням погодились. Подібна практика суперечить самому визначенню зловживання, яке в будь-якому випадку передбачає умисел на отримання тих чи інших переваг за рахунок монопольного становища на ринку, а в наведеному прикладі було порушено лише порядок внесення змін до договорів.

8. Пряме зазначення в ч. 5 ст. 13 ЦК заборони використання цивільного права з метою обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку або недобросовісної конкуренції означає, що така заборона має цивільно-правовий зміст.

Це дає змогу особі, стосовно якої інша особа здійснює цивільні права із зазначеною метою, подати позов до суду