Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

чотирьох усе ясно. Пройшли Крим, Рим і мідні труби. А оцей, чия машина, із фраєрів. Тобто, не професіонал.

— Що, товаришу підполковник, ані фізія, ані прізвище не здибалися? Ніколи раніше не бачили?

— А тут нема чого й дивитися. Краще принюхайся. Ці лежать тихенько, а він в штани з переляку напустив. Як той пацан на Петрівці, що дублянки здирав. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. То що будемо робити із затриманими? В капезе до ранку?

— В Управу, по кабінетах і негайно ліпити, доки теплі. Ти візьмеш на себе оцього, щербатенького, а я за водія візьмусь. Он уже автозак їде, готуйтеся, хлопці, вантажити дрова!

Хтось із молодих запитав:

— А покійницю куди?

Ми перезирнулися. Справді, ледь не забули про головну фігурантку нашої нічної пригоди. Старий мене виручив:

— Викликай труповозку і вези на Оранжерейну, до експертизи.

— Вези то й вези, мені що? — молодий вже кляв себе за проявлену ініціативу. — Ви поїдете, я тут поряд з нею відпочину в очікуванні машини. Вважай, до ранку — доки здаси, доки всі папери оформиш. А до речі, яке у неї прізвище?

— А навіщо тобі прізвище? Вона в даній ситуації — всього лише речовий доказ по кримінальній справі.

— Вибачайте, товаришу підполковник, але директор цвинтаря був правий. Зашкарубли ми на цій роботі. То ця нещасна жінка для нас — екземпляр, то речовий доказ… Ви б ще сказали, що вона у нас замість живця на мародерів… Тьху!

— Чого плюєшся, Сирота? Комар до рота залетів?

— Та ні, зрозумів, яку я дурницю ляпнув. Мертвий у ролі живця — це ж треба!

— Ото нащо тобі було в Університеті вчитися? Закінчив би, як усі, Вищу школу міліції — і горя не знав би. Ну то що? Як ти там, Олексо, за випивкою кажеш? «Вйо, бо дощ і коні мокнуть»? Так ото ж… Дощу нема, а всі ми мокрі, як ті коні. Он, чуєш, зубами вибивають.

Не все так швидко робиться, як хочеться. Доки завантажили затриманих в автозак, доки заїхали у цвинтарну контору, щоб викликати труповозку, доки прикотили на Богдана Хмельницького в Управу, то вже й ранок настав. Розв’язали ми наших лебедиків у дворі, загнали їх бігом добрячими штурханами в наш коридор і поставили попід стінкою в основну сексуальну позу: ноги на ширину плечей, руки вгору і лобом в стінку.

Старий тим часом пообіцяв дещо відкрутити черговим, якщо вони до дев’ятої ранку повідомлять начальству про результати нашої акції. Після дев’ятої — хоч Генеральному Секретарю Політбюро ЦК КПРС, а до того — ані пари з уст! Потім Підполковник потихеньку попередив мене:

— Слухай, Олексо, я тут твого беззубенького при світлі уважніше роздивився — він не такий простий, як ти мені розповідав. Дивись, не обламайся.

— Що, залишки інтелігентності крізь шар бруду проступають?

— Схоже на те. А в основному, я по штанам визначив. Ти ж казав, їм усім нові комбінезони водночас видали, так у нього найчистіший.

Зі своїм клієнтом, отим хазяїном машини, для якого копачі старалися, Старий вчинив дещо інакше. Звелів відвести його до туалету, щоб той привів себе до ладу, а потім посадити на табуретку в кабінеті — і нехай там годинку в чеканні допиту помаринується.

Ну, а я завів власника найчистіших штанів до своєї хатки, запропонував йому стілець зі спинкою і навіть пригостив сигаретою. І от коли цвинтарний інтелігент з полегкістю зробив першу затяжку, я коротким ударом кулака загнав йому цю цигарку в горлянку. Потім сів за стіл і став спостерігати, як він повзає по підлозі, випльовуючи мішанку з тютюну, слини і крові. Ніякого жалю до цієї подоби «гомо сапієнс», а тим більше докорів совісті, я не відчував. Вони залишилися десь у холодильнику Інституту судово-медичної експертизи поряд з оскверненими останками молодої жінки, котра не зазнала спокою навіть після смерті. Тому це нещастя хай поповзає. Треба буде — ще раз заробить…

«Нещастя» нарешті налапало перекинутого стільця, звелося на рівні ноги, витерло брудним рукавом носа і прошепелявило:

— Зі знайомством, начальничку! Не боїшся, що прокурору на тебе накапаю щодо незаконних методів ведення слідства? У нас, хвалити Бога, не тридцять сьомий рік.

— Ти диви, знову «образованний» трапився! І де ви беретеся на мою голову? А щодо тридцять сьомого року — то мені дещо наші ментівські пенсіонери розповідали. Тоді таким, як ти, в оцих кабінетах заганяли в очко порожню пляшку до половини і відбивали денце — щоб не кортіло витягти. А прокурором ти мене не лякай. Я його не боюсь.

— А я скаргу напишу! От просто зараз — вимагаю папір і ручку! І більше нічого не скажу, доки сюди прокурор не прийде.

— Канцелярське приладдя одержиш. Писати можеш, твоє право. Хоч зараз шкрябай маляву «сичу». Тільки знаєш — доки вона прокурору дійде, доки він її прочитає, машину з гаража викличе, сюди під’їде, ти, голубе сивенький, в моїх руках будеш. А що звідси випливає? В момент затримання ти виявив активний опір силам правопорядку. І це вже зафіксовано у нашому рапорті начальству. Тож до тих пошкоджень, які ти зараз маєш, додамо: три-чотири вибитих зуби, пару поламаних ребер, ну, можна і по «болту» пару разів каблуком пройтись. Та не це важливо, а те, що головний прокурор на твоєму цвинтарі сімейну ділянку має. І у нього дуже багата уява. Втямив?

Заарештований свій фасон дещо втратив і головою кивнув. А я його далі дотискую:

— То як