Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

снігом вулиці виглядали мовби припорошеними, присипаними шаром грузького древнього пилу. Ян блимнув, розсудивши, що то недосип грає з ним у піжмурки; він замерз і відчував себе нещасним безпритульним псом, котрого випхали з хати, давши копняка попід хвіст. А проте попереду бовваніло тепле кубельце і спокій, спокій, спокій….

Він не помітив, що, попри виснагу, піднісся сходами майже бігцем.

За відчиненими чомусь дверима — тьмяне світло й дивний, мовби лікарняний, запах. За мить він усвідомлює, що пахне, власне, спиртом, і пришвидшує ходу, аби з’ясувати, що сталося.

Міла сидить на канапі, похмура, очікувально споглядаючи двері. Сну — ані в одному оці.

— Привіт. Ну як? Порозважався?

Він не чекав на це, хоч і слід було; він просто дозволив собі забути про її існування, тішачись своїми негараздами, забути, не думати, не зважати. От і маєш…

— Міло, вибач, тут стільки всього закрутилося…

— Годі мені брехати. Годі.

Це вже щось новеньке. Тяжко зітхнувши, Ян присів навпроти.

— Про що це ти?

Вона дивилася на нього запаленим поглядом — скривджена, зневажена, забута. Вперше в житті Ян бачив, як Міла гнівається, і те виглядало так безборонно, що йому стало ніяково й неймовірно тоскно. Йому було шкода її, проте сорому поки що не чулося. Його не було вдома всього кілька годин — негарно, правда, але чого ж так лютувати?

— Ну кажи вже, що сталося?

— Це ти мені скажи! — вибухнула Міла. — Хоч раз можеш сказати мені правду?

— Можу. Запитуй.

Вона зиркнула на нього коротко і гнівно.

— Як давно ти зустрічаєшся з тим… тою, з тою жінкою, яка приходила на прийняття?

Отут уже Янові сипонуло гарячкою поза вуха… Шляк! А він же так хотів відпочити!

— Це хто тобі сказав? Марічка?

— Марі-ічка… — пирхнула Міла. — Ні. Я йшла за тобою. До Йозефова.

— Що?!

Він підкинувся так стрімко, що в очах спалахнули чорні іскри.

— Якого драного дідька ти шпигуєш за мною?

Міла сахнулася, втискаючись в кутик канапи; на її віях блиснули сльози.

— Ти змусив мене! — тихо, проте затято мовила вона, — ти… ти міг би сказати раніше! Думав, я нічого не бачу? Не розумію?

Ян присів, тручи пальцями скроні. Що ж, Міла здивувала його — вона бачила й розуміла більше, ніж він собі думав. Добрий же урок вона йому влаштувала — надміру добрий і своєчасний.

— Я йшла… я бачила — вона гарна, вона зухвала. Ти що… любиш її?

Він підняв на неї погляд — глузливий та розпачливий, ковток виноградної гіркоти.

— Ні. Краще мовчи, — прошепотіла вона.

Ще мить Міла незмигно дивилася на нього, чекаючи на якийсь знак, на заперечення, на виправдання… Не дочекавшись, вона притисла долоню до вуст, мовби стримуючи крик. Місце силуваного гніву заступив розпач і нарешті, закривши обличчя руками, вона заплакала, схлипуючи судомно й невтішно.

Ян хотів був пригорнути її, торкнутися губами волосся, витерти сльози, заспокоїти, мов зажурене дитя… Йому здалося навіть, що вона чекає на це, сподівається, знаючи, що тоді вона забуде свій гнів і зрештою все поверне на краще. Так і слід було вчинити, певна річ.

Натомість він підвівся і підійшов до вікна, незряче споглядаючи засніжені вершечки веж. Спливла хвилина чи дві. Плач за спиною затих.

— Ти хочеш, щоб я пішла від тебе? Перебралася до мами?

Її голос був сухий і ламкий, мов торішня трава. Ян обернувся. Вона сиділа на краєчку канапи, виструнчившись, чекаючи — наче пташка — лише руху, аби підхопитися з місця. Її лице, розлініяне патьоками сліз, було чужим і негарним, губи, підібгані судомною гордістю, надавали їй лиховісного виду. І попри все це, його серце ятрив такий пекучий біль, що тяжко було вимовити й слово.

— Я… не прошу тебе йти.

— Але не просиш залишатися, — схлипнула вона. — Тоді я піду. Мої речі вже зібрані, хоч я і сподівалася, що вийде інакше.

Він відвернувся до вікна, неспроможний дивитися, як вона йде — жінка, з якою він прожив більше як рік, більше, насправді, ніж з будь-ким іншим до неї.

За кілька хвилин, уже прочинивши двері, аби йти, вона заговорила, звертаючись до нього від самого порогу.

— Я не сказала тобі, — блякло промовила вона, — а тепер подумала — раптом це важливо? Дзвонив той твій Мартин, питався, де ти є.

Вона замовкла на мить, а коли заговорила знову, то в її голосі лунала ледь чутна, примарна зловтіха.

— Я сказала йому, що ти пішов до рудої шльондри, що живе на Веженській. Він здивувався, коли почув цю адресу. Ну все. Бувай здоровий. Веселого Різдва.

Гуркотнули, зачиняючись, двері.

Ян в розпачі приклався до стіни, а коли та відмовилась його тримати, помалу зсунувся на підлогу.

Він присягався вберегти її таємницю, а нині, виходить, вивів поліціянта просто під її поріг, та ще й такого затятого й невблаганного, як його найкращий друг. Справжній лицар, що не кажи.

Янові здалося, що незле було би чогось випити, і може тоді вернеться сон, сполоханий люттю й соромом, і, прокинувшись, — зранку чи надвечір — він збагне, що все насправді діється на краще. Насилу підвівшись, Ян почвалав до кухні, сподіваючись знайти там Мартинів дарунок, надпиту пляшку полинної настоянки. І тут нарешті йому відкрилося, звідки взявся в хаті лікарняний дух — шкалик лежав розбитий, і вміст його зеленавим болотом розплився підлогою. Остання Мілина помста, вочевидь. Дрібна й кумедна відплата.

Збираючи уламки скла з підлоги, Ян питався себе, за ким він сумуватиме більше — за Леєю, яка зневажила ним, чи за Мілою, єдина шкода від якої була оця розбита пляшка. Він не міг відповісти; насправді, утома нарешті здолала його, і йому було байдуже, байдуже до нечулості, що аж настромившись на гостре скельце, він не помітив, що з його долоні рясно дріботить кров.

Похапцем скинувши одяг, він вмостився на канапі, і проспав багато годин поспіль чорним сном без сновидінь.

Але пробудження не принесло просвітку.

За вікном вечоріло — він проспав майже цілий день — і в оселі було тоскно і тьмяно, наче в лікарняній палаті. Ян сновигав помешканням, смутний і втрачений, наче примара, що забула, ким була і як згинула; голова йому боліла, і не було ніякої розради. Та й не хотілося жодної.

Невдовзі він ввімкнув телевізор, аби бодай відлунням людського голосу заповнити тишу і пустку; якийсь час він дивився на екран наче на вогонь багаття — відзначаючи лише мерехтіння та рухливі обриси. Потім знайоме обличчя схопило його увагу.

Це був випуск новин. Перед об’єктивом — його непосидюча сестричка з яскравим