Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

то було якось несерйозно. Коли б Шварценберг знав, що йому загрожує, то не гаяв би на мене часу. Слід було тебе трусонути абощо.

Мартин кивнув, втягнувши голову до кошлатого коміра.

— Слід було багато чого. Так виглядає, мовби той Шварценберг був дикий, як дичка дилетант чи трохи несповна розуму, чи й справді…

— Справді що?

Слідчий ніяково стенув плечима.

— Та розумієш, тут така річ… Його смерть облаштована нібито як самогубство. Навіть записка прощальна є, все, як книжка пише. Тільки мені дуже тяжко уявити, як би це людина самотужки пиляла собі горлянку тупим канцелярським ножем. Афект афектом, але це ж болітиме…

— Маєш іще одну каббалістичну загадку, — пирхнув Ян.

Мартин спинився, притулившись до кам’яного паркана.

— Цікаво, що ти згадав про це… На столі загиблого ми знайшли папірчика з діаграмами. Подібний — пам’ятаєш — ми дістали з Левінової кишені. Тільки хтозна, що там написано — стіл, коли можеш собі уявити, всенький був захлюпаний відомо чим.

— Ну та ваші криміналісти легко усе прочитають.

— Авжеж, і принагідно розкриють всі таємниці світобудови. Ми ж якраз тримаємо раввіна з пейсами на такий ось чорний день.

День і справді не видавався особливо світлим, хоча на сході уже сонно ворушилася попеляста зоря. Ян із Мартином спинились на вершечку довгих Палацевих сходів, що бігли від Граду до Кам’яного мосту, звідки можна було бачити добрих півміста та півсотні веж.

— Боюсь, правда, що на тлумачення світобудови часу вже не стане, — зажурено мовив Мартин, споглядаючи тьмяний краєвид, — не мине і дня, як усі свідчення від’їдуть до есбешного архіву. Я і так ризикував, виставивши стеження за банкіром без санкції прокуратури. Цікаво — але хто мене слухатиме? — за кілька годин до своєї сумнівної кончини Шварценберг зустрічався з якоюсь молодицею.

Мартин кинув на товариша запитальний немовби погляд.

— Молодиця, кажеш? — усміхнувся Ян. — Кощава така, з косою напереваги? То може вона й до Левіна зазирала? Як гадаєш? Скурила цигарку, і — до справи?

— Яку ще цигарку? — тручи сонне око, здивувався слідчий.

Ян щільніше загорнувся в пальто, ховаючись від вітру.

— Мені звідки знати. Там же лише недопалок був. З відбитками помади.

Мартин підкинувся, наче струмом уражений.

— Де це був недопалок?

— У попільничці, що стояла на столику у вітальні. Я чекав, поки ви там все обнюхаєте та обмацаєте, тож мав нагоду роздивитися.

Слідчий кинув на Яна божевільний погляд.

— І ти не сказав мені? — він застогнав. — Хол-лєра, де були мої очі? Значить, там була таки жінка. Значить, Сегал таки брехав.

Мартин занурився у похмуру мовчанку, стукаючи кулаком по кам’яному мурі, і тоді нарешті — хоч і надто пізно — Яна осяяло, на кого віднині могла впасти підозра.

Йому перехопило подих, і він тут-таки заприсягся, що не скаже більше ні слова. Але шкоду вже було заподіяно.

— Доведеться ще раз потеревенити з нашим красунчиком, — лиховісно усміхнувся Мартин, — може то він сам собі губки малює, а може… Ха! Ну, ходи, друже, — звернувся слідчий до Яна, — за такі заслуги я підвезу тебе додому. Другий раз я сам тебе закличу оглядати трупи, бо вже зір мені відмовляє, та й не тільки зір.

— Ні вже, доста! — обурився Ян. — Хай їй грець, такій праці! Брудна то морока — шукати правду. Брудна і невдячна.

— Скажи, коли бачив крашу, — похмуро мовив Янів друг.

Ведучий кинув довгий погляд вздовж Палацевих сходів. Місто, огорнене сутінками, здавалося чарівним князівством з похмурої казки, де гожі князівни ошукують лицарів, а лицарі укладають угоди з драконами.

— Час додому, — зітхнув Ян, — на мене чекають.

Мартин глянув глузливо і сумно. Брудна то морока — знати більше за інших. Брудна і невдячна.

* * *

ДЕВ’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Записано у Книзі Сяйва: «Іскра непроникної темряви виринула в потаємності потаємного, від голови Безмежного, Айн Соф. Первозданне Ніщо створило початок і кінець».

Темрява, порожнеча, небуття — першоджерело творіння, і чим далі від нас Безмежність, Айн Соф, тим швидше ми забуваємо, що все навколо, як і ми самі, створене з нічого.

Пустеля й безодня лякає і вабить нас, бо в ній ми відчуваємо свій початок і свій неминучий кінець. Порожнеча — частина нас, частина кожної миті існування; безодню чуємо в пташиному співі, бачимо в очах дитини, відчуваємо в порусі вітру. В потаємності потаємного наших сердець — ніщо, безодня, пустка.

Ми не в силі створити щось із нічого самотужки, отож єдина наша розрада — заповнення пустки тим, що зветься дварім, і означає слова та речі водночас. «Я — не людина слів (дварім)», — говорить Моше до Всесильного. Душа пророка не захаращена непотребом, відкрита для світла Творця.

Нам же, кому не властиві чесноти Моше, тяжко, майже неможливо відмовитись від речей та слів. Нас гнітить і лякає пустка, а отже, відрікаючись від першоджерела нашої сутності, ми боїмося самі себе.

* * *

Ян поспішав додому, несучи за спиною смуток і сором, і втому; понад усе йому хотілося знайти собі темний закуток поза увагою люду і пропасти зі світу на добу щонайменше. Сірий ранок струменів з-поза сірих хмар, від чого встелені