Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

Бо то була дама — язик не повертається назвати її бабцею — але то була справді літня дама, у плетеній шалі, хутровому капелюшку та з довжелезним мундштуком у пальцях, оздоблених ажурними мітенками. Не дочекавшись попільнички, вона показово струснула попіл просто на стіл.

— А чого це ви кличете мене циганом? — зацікавився Ян, з дорогою душею ковтнувши «п’яного паскуду».

— Я кличу так усіх, хто швендяє без цілі та користі.

Ян лише знизав плечима — що тут заперечиш? Його походеньки і справді не були ані цілеспрямованими, ані корисними, хоч і вдовольняли собою певну прикру потребу.

Стара дама глянула зверхньо крізь пасма сизого диму.

— Швендяє, кажу я, не лише вулицями — на загал. Блукає. Жебрає. Оббиває пороги.

Засмучений ведучий блимнув на неї з-під лоба. Дама дивилася суворо й несхвально.

— Приймак-дармоїд, і той вартує більшої шани, — пускаючи димові кілечка, повідомила вона. — А що у вас, заброд, на серці? Сама лише метушня.

Ян кивнув.

— Ми звемо її «мандри».

— Мандри, цигане? — зневажливо пирхнула дама. — Щодня — інший край? Щодня — нове, досі не бачене?

— Ну.

— Ага! Нове, створене іншими! А свого — ні на шеляг!

Ян гмукнув. Така мудрість — і задарма.

— Ви дозволите пригостити вас чимось? На подяку за цінні спостереження?

— Пити оцю гидоту? Фе! — бридливо насупилась стара дама. — Купіть краще в того скнари Шульца цигарок. Скажете, для Любави. Він знатиме.

«Скнара Шульц», себто тутешній шинкар, дістав з-під поли розкриту пачку й заломив таку нетутешню ціну, що Янові очі на лоба полізли. Сваритися, проте, не було ані сил, ані охоти. У внутрішній кишені, на щастя, якраз знайшлося іще кілька зіжмаканих купюр.

Чудна стара леді статечно прийняла підношення.

— То вас звати Любава? — усміхнувся Ян. — Наче княгиню?

— А-ха-ха. Наче ту лиху курву?

— Наче ту чарівну відьму.

Ян усвідомив із жахом, що кокетує з жінкою, вдвічі старшою за нього. Дама затягнулася куривом, солодко мружачись.

— Ну то будьмо знайомі, — мовив він, — мене звати Ян. Я ведучий на радіо.

— А, ведучий… Ха! Як Мойсей? Приблуда, що веде інших приблуд?

— То, може, Мойсей теж — циган? — пирхнув Ян.

— Циган, — суворо кивнула дама, — але з добрими намірами.

Ян нарешті розсміявся. Попри всі його драматичні обставини, чудернацькій дамі таки вдалося його звеселити.

— Слухайте, Любаво, а виходьте за мене заміж, — щедро запропонував він. — Ви будете мене сварити, а я — виконувати ваші примхи. Нормальна вийде сім’я.

Дама глянула несподівано сумно.

— В жалобному домі не місце стороннім, — сказала вона так тихо й значуще, що аж Янові сипнуло кригою по спині.

Нараз, недоречно, наче лайка в храмі, заканючив телефон. Невже Міла? Ні, не вона…

— Мартине, ти що, сказився?

— Якби ж то… — втомлено і глухо прозвучав товаришів голос. — Ти де?

Ян роззирнувся. «Де я, до речі?» — хотів він був спитати в таємничої дами, але тої вже і слід запав.

— Не знаю, — чесно відповів Ян, — тут темно й накурено.

Мартин кволо вилаявся.

— Адресу кажи, злидню!

— Ну… десь коло Чумного стовпа в Новому Світі.

— А, — після короткої паузи Мартин злостиво реготнув, — ну то передавай привіт рябому Шульцу, і скажи, що коли не кине торгувати дурнею з-під поли, то буде мати проблеми в моїй особі. І виходь швиденько на майданчик Святого Яна. Зараз я під’їду.

Ян труснув головою, що норовисто тяжіла додолу. Змучений поневіряннями містом та безладною пиятикою, він волів би вже швидше опинитися вдома, проте гарячкова Мартинова наполегливість нічого доброго не віщувала. Довелося звестися та йти навстріч поганим новинам, хоча, що такого страшного могло статися того невидющого раннього ранку, Ян і уявити собі не міг.

Холодно й порожньо було на той час у Новому Світі; шпаркий вітер мчав повз похилені старезні будиночки, сніг важкими вологими пелюстками падав на голову та плечі скам’янілого святого. Ян кивнув до свого тезки, нараз пригадавши його невеселу історію — священик був скараний на горло ревнивим королем, який вимагав від того порушити таємницю сповіді красуні-королеви. Святий відмовився розкрити таємницю, навіть коли дізнався, що йому загрожує смерть. Така принциповість, подумав Ян, вартує пам’ятника, проте жоден слідчий не зрадів би подібній моці характеру в єдиного свідка.

Мартин виник з ночі злий і темний, ледь не хитаючись від утоми.

— Що в тебе сталося, друже? — позіхаючи, спитав Ян. — Старий Левін встав з могили, аби покарати кривдника?

— Чарівна картинка — зрадів слідчий, — тиха різдвяна ніч, блукають містом мстиві мерці… — Мартин і собі позіхнув. — Ти ж іще не знаєш. Кілька годин тому прикандичили твого друзяку Шварценберга. Ножиком для відкривання конвертів.

Ян закляк незгірш за свого святого тезку.

— Погуляємо? — запропонував Мартин. — Розкажеш мені, що думаєш з цього приводу.

Ведучому подумалося, що його мрія про прикру пригоду, що відволікла б його від приватних потерпань, успішно здійснилася. Розмова з Леєю занурилася в примарний лімб, тоді як перед очима став як живий його бос Величка, зі звичною наругою та нежданими погрозами.

— А чого це ти, Мартине, вважаєш, що я можу винести з цього приводу експертне судження? Та ще й о такій годині? — обережно поцікавився Ян.

Слідчий сповільнив ходу й зиркнув якось не дуже дружньо. У присмерковім сяйві ліхтарів його обличчя взялося жорсткою світлотінню, явивши світові змученого гонитвою мисливця.

— Вибачай, але ти замазаний у цій історії від самого жалобного порога. Ти вивів мене на Шварценберга. Я вивів на нього есбе, яка, в свою чергу, принадила до нього убивць. Отож ми обоє з тобою причетні до його смерті. Так чи так.

Ян мерзлякувато пересмикнувся.

— Ну-уу, Мартине, це вже занадто.

— Ні, якраз. Щойно довідавшись про цю сумну новину, я подзвонив тобі й, коли Міла сказала, що ти ще не вернувся з прийняття, я трохи здивувався.

Ведучий вражено глянув на друга, починаючи помалу розуміти, куди той хилить.

— Почекай, ти що мене підозрюєш? Геть схибнувся?

— Ні, але… але, слухай, Міла сказала, що ти мав якусь неприємну розмову з Величкою, от я і подумав, ану як ця розмова стосувалася нашої з тобою справи? Ану як Величка від імені свого дорогого друга і партнера намагався схилити тебе до співпраці?

Ян ошелешено свиснув.

— Отже я, заляканий до нестями, вирішую позбутися небезпеки, гострю свого ножичка для конвертів і…

— Та припини, — втомлено урвав його Мартин. Уся його гарячкова помисливість мовби зносилась; він зітхнув, похиливши плечі. — Звичайно ж, я нічого такого не мав на увазі.

— Невже? А дарма. Усе так і було. Майже так. Величка справді мене залякував, але все